Він по праву належить до когорти гравців-символів - футболістів, які вірою і правдою служили своїм командам упродовж довгих років і настільки органічно злилися у єдине ціле, що нині уособлюють собою колективи, честь яких захищали. Футбольну Ямницю направду важко уявити без нього. Тут він ледь не для усіх свій був, є і залишається. З його іменем, як правило,пов’язують найяскравіші сторінки та найбільні злети в історії рідної команди. Того дня на поле місцевого шкільного стадіону вийшли друзі Андрія, його одноклубники і партнери. Сьогоднішньому «Вихору» протистояла зіркова дружина сільських ветеранів різних поколінь. І літній дощ, кякий неначе плакав, не бажаючи відпускати Андрія-гравця зі смарагдового прямокутника, не зіпсував настрою присутнім анітрохи. - Рішення завершити, мабуть, далося тобі нелегко. Та все таки, чому? - Авжеж. віком все частіше стали допікати травми. До того ж є ще основна робота і з сім’єю хотілося б проводити більше часу. а свої футбольні роки найріднішим я багато заборгував. - А чому саме зараз? - Все зумовлено паузою в чемпіонаті. З’явилася можливість залучити до гри усіх, кого хотів і водночас провести спаринг для команди у рамках її підготовки до другого кола. Футболом малий Андрійко «захворів», як це часто трапляється, змалечку. У восьмирічному віці він прийшов у групу підготовки до Михайла Гнатишина. Цікаво, що від тоді він практично завжди і всюди слідував за своїм першим тренером. 14-ти років Драгомирецький вже захищав кольори ямницької юнацької команди. початком 90-х без нього, вправного центрального оборонця, важко було уявити дорослу команду. І не важливо був то «Вихор», «Цементник» чи знову «Вихор», ранг змагань і рівень турнірів. Природно, що у лавах колективу, з яким за роки зріднився, він пройшов довгий шлях: досягав найбільших висот на районному та обласному рівні, стояв біля витоків відродження «Вихора» та його становлення, був поруч у часи найгучніших звитяг та у нелегкі турнірні періоди ямницького футболу. Найвдалішим для себе наш сьогоднішній герой вважає періоди кінця 90-х років, середини 2000-х, коли вдалося повернути «Цементнику» місце в обласній футбольній еліті, і останні вдалі 3-4 сезони «Вихора» під орудою «свого» наставника. У цьому непростому футбольному житті у Андрія траплялося всяке: вистачало перемог та невдач, радостей та розчарувань, але ніколи не виникало думки залишити Ямницю заради іншої команди. - Коли відверто - зізнається співрозмовник - то трохи шкодую тепер, що свого часу не відгукнувся на інші пропозиції. Та попри все, дома завжди найприємніше грати. Поруч зі своїми хлопцями. - А коли не секрет, від якого найзаманливішого запрошення довелося відмовитися? - Від запрошення у Бурштинський «Енергетик», який тоді виступав у другій професійній лізі. Ні, я не боявся «загубитися» чи не заграти, адже мене кликав Михайло Миколайович Гнатишин. Хто як не він знав мої можливості. Але через сімейні обставини, зайнятість на основній роботі, а найважливіше - через прив’язаність до ямницького колективу, вирішив відмовитися. Він і надалі залишився вірним Ямниці та своїй команді. Здалося, він став її вожаком швидше, аніж зодягнув капітанську пов’язку. Став справжнім лідером за грою і за духом. Без нього вже не уявлялася стартова одинадцятка. А коли подібне траплялося, в основному через травми, це одразу ставало помітно. І не тільки на майданчику, а ще задовго до того, чи то в автобусі, чи по дорозі на гру. У матчах без нього доводилося сутужно, бо окрім того, що був вправним оборонцем, а й справжнім бійцем-лицарем без страху і докору. Заради перемог рідної команди ладен був віддати усього себе. а що цілком заслужено удостоївся шани, поваги і вдячності не одного покоління уболівальників, партнерів і навіть суперників. І ось він вирішив завершити, і піти. Перші з тих, хто почув цю звістку, зізнавалися, що були заскочені зненацька, приголомшені та відверто розчаровані. Та й одразу просто не йняли віри. Коли ж впевнилися, зрозуміли серйозність Андрієвих намірів, заходилися організовувати урочистості з цієї нагоди. А кращого вшанування та спомину, аніж власне сама гра, годі було віднайти. Ідея знайшла розуміння та підтримку у односельчан, депутатського корпусу Ямницької ради, особисто сільського голови Івана Ковальчука, партнерів, як ветеранів так і футболістів «Вихора» зразка 2013 року, ну і, звісно, Михайла Гнатишина, який став натхненником усіх необхідних суто футбольних приготувань: - Я ще сподівався на його допомогу у цьому сезоні. Але таки змушений погодитися з Андрієвим рішенням. Команді не вистачатиме Драгомирецького-гравця, його досвіду, гравецької та життєвої мудрості. Та і мені особисто також. авжди цінував його ігрові чесноти, а найбільше - людські якості, відкритість, відвертість, готовність прийти на допомогу і правильність в усьому. Перед стартовим свистком Михайло Гнатишин, який цього разу покликаний був виконувати функції арбітра,
