Минулої суботи багаторічному капітану івано-франківського «Прикарпаття» Ярославу Ватаманюку виповнилося 50 років. Він віддавна і по праву вважається футбольним символом Івано-Франківська. Для нашого краю і футбольного загалу він направду став своїм. Вболівальники зараховують свого кумира до когорти місцевих вихованців, з іменами яких пов’язують найбільші злети улюбленої команди.

І нехай помиляються, але лише трохи (бо родом він таки не звідси), але у всьому іншому він наш. Бо і нині залишається в одному ряду з киянином Блохіним, одеситом Плоскиною, гірником Соколовським, запоріжцем Науменком, луганчанином Кузнецовим, криворіжцем Дмитренком, тернополянином Цисельським, херсонцем Жосаном та іншими футболістами, які вірою і правдою служили своїм клубам впродовж довгих років.

Вони настільки органічно злилися у єдине ціле, що і нині уособлюють собою колективи кольори яких вони свого часу захищали. Однак лише чотирьом з них підкорився гросмейстерський рубіж – 500 матчів – Ігорю Біскупу з тернопільської «Ниви», його одноклубнику з Вінниці Паші Касанову, охтирськму «Нафтовику» Василеві Єрмаку і нашому іменинникові.

У грі він завжди був зразком, еталоном, у єдиноборствах справжнім термінатором. Про таких прийнято казати «лицар без страху і докору».

Гортаючи напередодні ювілею сторінки-спогади яскравої футбольної кар’єри спостерігаємо ретроспективу подій, фактів, матчів та здобутків, поринаємо в епоху того футболу, якого, на жаль, сьогодні не маємо та за яким, природно, сумуємо.

Може якраз тому вирішено було відмовитися від традиційного у таких випадках інтерв’ю, звичного хронологічного викладу, а вдатися, незважаючи на вік Ярослава Петровича, до самих витоків – простіше кажучи до абетки від «Я» до «В».

А – Автобус клубний – на довший час ставав для нас футболістів своєрідним помешканням на колесах, особливо у сезонах, коли доводилося проводити по 50 і більше матчів. Там навчилися жити в буквальному розумінні – перевдягатися, спати, харчуватися та ін.

Асистент тренера – найчастіше довелося працювати після завершення гравецької кар’єри.

Артем – внук, улюбленець сім’ї.

Б – Білоцерківець Вадим – перший тренер

Бережани – в складі тамтешньої «Ниви» ставав переможцем першості КФК у 1982 р. і здобув право виступу в чемпіонаті СРСР серед команд другої ліги.

В – Вербиця – рідне село на Львівщині, де виріс. Як не дивно, там не було ані футбольної команди, ані футбольного поля, тож ганяли м’яча де заманеться.

«Ватаман» - таке прізвисько мав у команді й серед вболівальників. Так іноді кличуть і досі. Не ображаюся.

«Вієнна» - австрійська команда, до якої запрошували незадовго до завершення активних виступів, але не склалося.

Г – Головний тренер – на цій посаді, на жаль, працював менше, аніж хотілося. Та мрію про продовження, хоча  це – не самоціль,не полишаю. І вірю, все у мене на цій царині вийде.

Голи – у офіційних іграх забивав тільки двічі.

Галя – молодша дочка.

Д – Дячук-Ставицький Юрій – тренер, один із ініціаторів мого переходу до «Прикарпаття» у 1985 році.

«Дніпро» - проти цієї команди я зіграв свій ювілейний 500 матч в складі івано-франківців. Було це в жовтні 1998 року.

«Динамо» Київ – туди кликали ще у 1993-му. Навіть довелося бути на зборах, зіграти кілька ігор. І досі шкодую, що не залишився – не кожного гравця запрошують до команди такого рівня у 28 років.

Е – «Енергетик» - тут я отримав перший досвід самостійної тренерської роботи (2003), щоправда цей період виявився нетривалим.

Є – Євген Камінський – тренер тієї славної бережанської команди, що повернула Тернопіллю право виступу у союзній першості.

Ж – Жидачівський район – родом я звідти.

З – Збірна України – мені випала велика честь зіграти в складі команди в червні 1992-го.

«Зоря» - луганцям вдалося забити зі штрафного у дебютному для «Прикарпаття» вищоліговому сезоні.

«Зірка» - проти них у травні 2000-го зіграв свій останній офіційний поєдинок за франківців.

Запрошення – за роки виступів їх вистачало завжди, але я так і не зважився на жоден перехід. Мабуть все-таки  доля грати у «Прикарпатті». Траплялося, що від особливо наполегливих «прохачів» навіть переховувався… вдома у звичайній шафі.

І – Івано-Франківськ – місто, яке стало рідним.

Іщенко Олександр – фаховий наставник з яким довелося працювати неодноразово.

К – Капітаном «Прикарпаття» я був з 1987 року.

Колотов Віктор – особистість,людина, тренерська величина. Вдячний долі, що випало працювати під його керівництвом.

Краснецький Іван – він створив і тренував ту команду, яка подарувала Франківську вищу лігу.

«Карпати» - до їхніх лав запрошували двічі. І ледь не перейшов – навіть довелося тренуватися у Львові. У 1996-му у домашньому матчі проти зелено-білих мене вперше за кар’єру вилучили з поля.

Л – Львів – з цим містом мене також багато пов’язує. Тут здобував фах, навчався футболу, став переможцем спартакіади збройних сил ще у пору футбольної молодості.

Люба – дружина, з якою знайомий ще з часів шкільного навчання. Одружилися ми у 1985-му.

Ліберо – позиція останнього захисника, яка досить несподівано на роки стала для мене основною.

М – Матчі – кажуть, що в складі «Прикарпаття» я зіграв їх офіційних, без врахування кубкових та інших… тільки 528. Пам’ятним є кожен із них, але виокремлюю для себе два вищолігові проти київського «Динамо». У жовтні 1995-го «Прикарпаття» зіграло у столиці внічию – 1:1. А вже навесні вдома, у другому колі, поступаючись 0:3 по перерві відіграли два м’ячі, і під завісу гри Редушко ледь не зрівняв рахунок. Втім, вистачало й інших знакових поєдинків…

Майстер спорту – звання, яке я отримав у 1998 році.

Матвіїв Степан – земляк, друг, просто хороша людина і тренер.

Н – Новояворівськ (Львівщина) – там довелося служити у спортроті. Наш армійський колектив виступав у першості області.

«Нива «Підгайці - моя перша доросла команда. З часом вона передислокується з Бережан, а звідти до Тернополя і на довгі роки стане чи не найзатятішим суперником «Прикарпаття».

О – Оборонець – основне моє ігрове амплуа. Оборона найважливіша ланка в команді.

П – «Прикарпаття» - це моє футболь не все! З поміж команд різного періоду все ж найсильнішою вважаю команду зразка «бронзового» 1987 року.

«Петрович» - так найчастіше шанобливо величають сьогодні колишні партнери, знайомі, переважно із футбольного оточення.

Р – Рассихін Борис – тренер який запросив мене до «Прикарпаття».

Ряшко Віктор – колишній наставник ужгородського «Закарпаття» з яким я починав в одній групі опановувати ази футболу. Лише нам обидвох із того набору пощастило залиши слід у великому футболі.

«Рух» - стадіон на якому зіграно не одну сотню поєдинків. Та попри його  статус центрального для краю, фартовішою для «Прикарпаття» мого покоління вважаю все ж «Електрон», де ми рідко кого «відпускали» в пору кінця 80-х – середини – 90-х.

Ритуал часів капітанства. Сам ніколи не одягав капітанську пов’зяку. Цю процедуру «зобов’язані» були виконати лікар або масажист команди. Чи було це від зайвої забобонності не скажу навіть сьогодні.

С – Стрельцов Борис – тренер, який у матчі проти чернігівської «Десни» перевів мене на позицію ліберо.

США – проти збірної цієї країни 27 червня 1992 року у містечку Піскатавей (Нью-Джерсі) я вийшов в складі збірної України і зіграв свій єдиний поєдинок за жовто-синіх.

«Спартак» - ветеранська команда в якій і тепер іноді виступаю, в складі якої досяг певних висот.

«Сокіл» Бережани – колектив-часник обласного чемпіонату та першості КФК, яку успішну тренував у 2004-му.

«Слюсар з ремонту тепловозів» - такою є моя не футбольна спеціальність за одержаним у Львівському СПТУ №1 дипломом. Пішов туди вчитися за порадою сусіда, бо там паралельно набирали у групи і готували молодих футболістів.

Т – Трудові резерви – за республіканську збірну цього спортивного товариства свого часу я виступав на популярному турнірі молодих талантів «Переправа» у Лієпаї.

Трійка – всю кар’єру провів під третім номером. Мені взагалі-то таланить із «трійкою». Ця цифра постійно супроводжує у житті. Вважаю, що саме вона упродовж тривалого часу допомагала уникати серйозних травм.

«Таврія» - свого часу до Сімферополя мене наполегливо запрошував Анатолій Заяєв. Щоправда дещо пізніше мені поталанило попрацювати під орудою цього наставника, неординарної цікавої особистості вже у «Прикарпатті». Пам’ятне і наше домашнє протистояння з «Таврією» у друголіговій першості 1987 року. Перемога була за нашою командою – 2:1. На думку тодішнього тренера франківців Бориса Стрельцова тоді ми продемонстрували гру рівня колективу першої ліги. На той час це було вагомою оцінкою.

«Тепловик» - Аматорська команда за яку виступав в 2002-2004 р.р. і здобув практично всі титули та нагороди обласного футболу.

У – «Ураган» - клуб до якого кликали неодноразово і у якому працюю сьогодні.

Уляна – старша дочка.

Ф – Футбол – вважаю тільки одне це слово не потребує зайвих коментарів. Футбол на довгі роки став для мене сенсом життя. Грати у футбол – це те, що я вмію найкраще.

Фоменко Михайло – нинішній тренер національної збірної. 20 років тому на зборах київського «Динамо» у Франції награвав мене в центрі захисту у парі з іншим новачком – сумчанином Хрусловим.

«Факел» - в недалекому минулому хороша студентська команда основу якої складали вихованці прикарпатського футболу, в якій довелося працювати, ставати призером друголігової першості.

Х – Харків – тут у 1987 забив свій перший «прикарпатський» гол у ворота місцевого друголігового «Маяка», а вже за рік міг грати у цьому місті за «Металіст», якби погодився на пропозицію Євгена Лемешка.

Хідіятуллін Вагіз – з цим відомим гравцем доводилося грати в одній команд – Прикарпатського військового округу.

Ч – Чемпіон – вершина, досягнення заради якого займаєшся улюбленою справою – футболом. Ставав чемпіоном України серед ветеранів у складі івано-франківського «Спартака» у 2007-му, чемпіоном України серед команд ВНЗ разом з «Факелом», щоправда як тренер», а ще був чемпіоном області 2002 р («Тепловик»).

«Чорногора» - франківська друголігова команда, в якій було зібрано перспективу молодь області. В цьому колективі мав честь працювати у 2002-2003 р.р.

«Чорногора-Ніка (-Динамо)» - інша молода дружина, яку довелося тренувати. І не лише. В складі цієї команди навіть доводилося зовсім недавно у 2010-му виходити на поле.

Ш – Шулятицький Юрій Йосипович – вважаю цю людину своїм футбольним хрещеним батьком, котрий дуже багато допоміг мені не тільки у футболі, а й у житті. Світла йому пам’ять!

З сином Йосиповича – Юрком та племінником Андрієм – гравцями хорошого рівня провели разом не один десяток поєдинків.

Шкварок Богдан – лікар від Бога для якого у спортивній медицині, схоже, немає таємниць. Без нього важко уявити команду «Прикарпаття» різних поколінь. Здається він був завжди і сьогодні також залишається поруч.

«Шахтар» - з ветеранами гірників наші спартаківці грали у 2006-му у фіналі розіграшу ветеранського Кубка України. На жаль, поступилися.

Щ – Щасливе – при столичне містечко, що якось сповна виправдало свою назву – тут сталася знакова подія. В ньому франківська «Чорногора», яку я очолював, здобула в ньому свою першу виїзну перемогу над «Борисфеном-2» з рахунком 2:1. Сталося це 16 серпня 2003 року.

Ю - Юрченки – одна із знаних футбольних династій на які так багате Прикарпаття. Ігор, окрім того, що був вправним футболістом, міг багато досягнути у тренерському ремеслі. З приємністю згадую команди, ті ігрові ансамблі, які він створював як наставник, а ще атмосферу у тих колективах.

Я – Яворів – колись давніше я грав у тамтешній команд в чемпіонаті Львівщини.

Я – Ярослав Ватаманюк бажаю всім Вам любити футбол, досягати в ньому успіхів, тим хто грає, отримувати насолоду та задоволення для тих, хто вболіває.