null


null


Скільки ви (гравці) отримуєте за гру?
Всього відповідей: 32

Головна » 2013 » Жовтень » 29 » «Малюк» Мельничук
17:40
«Малюк» Мельничук
Коломийський феномен, або все розпочиналося
у воротах- Ігоре Васильовичу, для початку обійдемося без зайвих довгих передмов: То чому, власне, футбол?

- Здається, все і так зрозуміло – наймасовіший вид, самий доступний, демократичний і популярний.
- І що, не було жодної альтернативи?
- Ну, чому ж. Гандбол, легка атлетика, приміром, але я ставився до них, як до свого роду допоміжних при заняттях футболом.
- Хто конкретно вплинув на отакий Ваш вибір?
- Одного дня я сам поїхав до райцентру і записався в групу підготовки Коломийської ДЮСШ. В ту пору мені виповнилося 12-ть років. Батьки навіть не здогадувалися про моє захоплення.
- А коли дізналися, то як відреагували?
- Сталося це достоту випадково, коли тренери приїхали за мною до села, щоб забрати на змагання. Спочатку це рідних здивувало, але пізніше всіляко мене підтримували. Батько і досі залишається моїм найпалкішим прихильником і дотепер жваво слідкує за різноманітними футбольними подіями.
- Мабуть було нелегко попервах?
- Родом я з Іванівців, що за 15 км. від Коломиї. Тож добиратися іноді було непросто. Я намагався не пропускати жодного заняття. Траплялося, місцеві, коломийські не приходили, а я в любу пору діставався на тренування. Різними способами, по всякому бувало. А ще треба було додому повертатися. Після цього тренувальні навантаження наче здавалися легшими. А може я так безмежно любив футбол, що труднощів не помічав, бажання грати було величезне.
- Позицію на полі для Вас визначили одразу?
-Майже. Щоправда, перед цим мій перший тренер Михайло Павлович Турянський випробував мене… у воротах. В одному із своїх перших турнірів я був воротарем. Вже після того я навідріз відмовився ставати у «рамку». Так і став оборонцем.
- Вибачайте, а куди ж ще із таким зростом? До речі, в кого Ви такий високий удалися?
- Так вже склалося, що по батьківській лінії у нас всі високі, причому діти завжди вищі за батьків.
- В зв’язку з цим доводилося відчувати певні незручності?
- Десь, можливо, у побуті. У грі – жодних. Взагалі з висоти мого зросту поле було видно краще (посміхається). Через це і прізвисько на роки отримав. Сталося це з легкої руки Ігоря Юрченка.
- І направду, як жартома можуть величати людину зі зростом 188 см?
Тут мій співрозмовник цілком серйозно і наче ображаючись додає: 188 см з половиною, між іншим. При цьому щиро сміємося вже обидвох.
- Відомо, що Коломийська футбольна школа дала прикарпатському футболу цілу плеяду добрих виконавців. В чому, на Вашу думку, секрет чи то феномен?
- Маєте слушність. Разом зі мною студіювали ази футболу знані згодом Палій, Тодорів, Перцович, Сергій Турянський.  А були ж інші покоління і майстри – Слободян, Паламарчук, Стахів… Феномен, як Ви вдало підмітили, вважаю у наставникові Михайлові Павловичу Турянському, в його якомусь особливому підході до нас, тоді ще дітлахів. В нього просто таки вроджене вміння розкривати таланти. Просто він далекоглядна футбольна людина. Можливо і я не мав достатніх даних, і найперше фізичних, може на перших порах і грав не так, як потрібно, але Павлович був у роботі з нами наполегливо- терплячим. Багато в чому через це з під його опіки вийшла ціла плеяда добрих футболістів.
- Мабуть Ви таки були небезталанним, адже досить швидко на Вас звернули увагу…
- Ще навчаючись на Коломийщині у 8-9 класах, я вже захищав кольори школи івано-франківського «Спартака» на республіканських турнірах і змаганнях, а десятикласником вже виступав за спартаківський першоліговий «дубль». Тоді я продовжив навчання в обласному центрі у футбольному спецкласі під орудою Івана Михайловича Краснецького.
- Не боязко було грати вже у дорослий футбол сімнадцятирічному юнакові?
- Тут мені дійсно поталанило, бо перехід з юнацького футболу не став важким: все відбулося на диво органічно. Тогочасний «дубль» направду був колективом, де поєднано було досвід і молодість. А вчитися, повірте, було у кого. І прогресувати. Для мене особисто все йшло звично – навчання, збори, поїздки, матчі.
- Що було далі?
- Несміливі мрії про «основу». Одразу після закінчення навчання постало питання куди піти вчитися, здобувати освіту, фах. З футболом наче все зрозуміло: мене залишали у «Спартаку», щоправда наполегливо кликали тираспольці.
Столичний вектор, або львівський захист… хімічний.
- Однак Ви доволі несподівано опинилися у Києві…
- Завдячуючи моєму земляку Петру Слободяну. Колишній динамівець забрав мене до себе в столицю, аби я найперше вступив до університету. З навчанням, щоправда, не склалося – провалив іспити. Виходить до футболу я був здібніший, аніж до наук. Тоді Петро Петрович порекомендував мене тренерам «Динамо». Я зіграв у кількох іграх і наставники Михайло Фоменко та Анатолій Пузач вже залишали мене у «дублі». Але все перекреслив дзвінок з дому від батька. Виявляється на мене вже очікувала повістка до збройних сил. В ту пору це було дуже серйозно і я вирішив повернутися і «здатися».
- Щонайменше дивне рішення…
- Про це мені неодноразово говорили ледь не всі. Слободян доводив, що, коли я залишуся у «Динамо», то «армію мені зроблять». Чому я тоді не зважився залишитися не можу пояснити сам собі і досі. Навіть тепер, часто зустрічаючись зі Слободяном, згадую той період і обидвоє не второпаємо, як таке могло статися. Схоже, мене тоді елементарно, як каже нинішня молодь, «перемкнуло»…
- Яким був той «призовний футбол»?
- Доволі пристойним. Така собі футбольна служба подарувала немало хороших миттєвостей, добрих партнерів. У Львові ми наче були резервом тогочасних СКА «Карпат». Наша команда під керівництвом тренера Телінгера успішно виступала у першості збройних сил, ставали і переможцями і призерами змагань. Там доля звела мене з Ленделом, Леськівим, Гієм, Рафальчуком, Федюковим та іншими.
- А кирзові чоботи і шинель траплялося одягати?
- Аякже. Два місяці навчання і повноцінної служби: хімзахист, ОЗК, протигаз і таке інше…
«Прикарпаття» - forever!
- Повертатися Вам довелося уже у «Прикарпаття»…

- В тій команді виблискували Іванченко, Рибак, Чіх, Кушлик, Ділай, Пристай…
- Дебют пригадуєте?
- Справжній дебют припав ще на початок 1980-х, тому і не закарбувався. Стабільно я почав грати у складі десь з 1985-го. Найяскравішим спомином тієї пори є гол, що я забив «Десні» у падінні головою. То був перший матч сезону-86. Тоді я ще отримав приз кращого гравця зустрічі.
- Вам випало зіграти у двох «зіркових» складах «Прикарпаття» 1987 та 1991 років.

- Їх часто порівнюють уболівальники. Я ж вважаю це некоректним. Багатьом, а не лише мені довелося зіграти у двох командах. За складом виконавців колектив 1987 був яскравіший, а команда 1991-го, хоча була молодшою, але організованішою. Скажу одне, футболісти тих складів дійсно вміли грати у футбол, тож тодішні успіхи закономірні. Наша сила передусім була в тому, що «Прикарпаття» було укомплектоване місцевими вихованцями. Це визнавали навіть наші суперники. Нещодавно довелося читати рядки спогадів відомого наставника: «Ця область завжди «дихала» футболом, у часи СРСР там довго трималася перша ліга. Команда на 95% була зібрана зі своїх вихованців, свого регіону… Івано-Франківськ виглядав дуже кваліфіковано, футболісти вміли грати, не було слабких ліній в команді…»
- Втім, була ще одна спроба пробитися до Вищої ліги…
- Не судилося зіграти у команді Ігоря Юрченка, яка повернулася до Вищої ліги в 1994-му. Я був на зборах у Підгір’ї, готувався, але травмоване коліно вкотре нагадало про себе і поставило хрест на надіях зіграти у ще одній непоганій команді.
Взагалі мене оперували п’ять разів. То хрестовина, то меніск. Ситуація була настільки серйозною, що я на 2-2,5 роки взагалі випав із футболу…
- Але Ви все ж повернулися і навіть зіграли на найвищому рівні у «Вересі».
- Завжди називатиму Івана Михайловича Краснецького своїм другим батьком, футбольним. Він відігравав важливу роль у моїй футбольній долі, уважно стежив за кар’єрою. То ж коли Михайлович покликав до Рівного відмовити йому вдруге я не посмів. Приємно, що тренер повірив у мене і надав шанс. Мені і самому ще хотілося грати. Я і Краснецький потрапили до «Вереса» в пору його розвалу. Наче й футболісти були вправні, але команда вже розбилася на угруповання, не було грошей, шанси втриматися у «вишці» були мізерні. Удвох нам не під силу було змінити ситуацію. Та все ж я не шкодую, бо грав, навіть забивав голи.
- Однак найяскравіші спогади все-ж таки пов’язані з «Прикарпаттям»?
- Безумовно. Сезон-91, який був якийсь особливий піднесений, а згодом дебют у Вищій лізі незалежної України. Нам було важко, адже ми фактично перескочили через дві ліги. І змагатися довелося з командами, у яких ще було достатньо сильних футболістів, що грали ще у союзному чемпіонаті. Однак сьогодні пригадую не стільки самі наші матчі, а те, що було десь довкола них. Скажімо те, як нас приймали на найвищому рівні у Харкові, Києві, Дніпропетровську. Для тих команд літати на матчі було явищем звичним, тоді як нас ледь не шокував сам факт подачі автобуса до трапу. А додайте сюди готелі, харчування. І це все було з нами учорашніми друголіговцями… А ще ніколи не забуду як ми приймали вдома київське «Динамо». Командам довелося виходити на поле теперішньої «Науки» через запасний вихід манежу КФВ справжнім вболівальницьким коридором. Ці відчуття і донині не передати словами. Просто мороз по шкірі.
- Коли вже торкнулися того поєдинку, Вам окрім всього іншого буде що згадувати…
- Ви про той гол, що я не забив. Це те про що мене найчастіше запитують і не лише вдома. Київські хлопці-ветерани за першої ліпшої нагоди також згадують. Шанс дійсно був чудовий: після подачі кутового я поцілив м’ячем у поперечку. До завершення гри залишалося три хвилини…
- Шкодуєте?
- Та як сказати. Звісно. Тоді я за гарячими слідами одразу не усвідомлював до кінця, що трапилося. Просто хотілося виграти. Не знаю, чи ця перемога, якби вона сталася, дозволила нам тоді залишитися у еліті, але сам факт, що «Прикарпаття» переграло київське «Динамо» увійшов до історії.

Футбол сниться і досі…
- Проте, після «Вереса» Вам вже не довелося пограти на найвищому рівні…

- Потрібно було реально дивитися на речі. Хоча рівень тогочасної області був ще той… Чого варті матчі першості КФК у складі перегінської «Лімниці», фінал кубка області у складі галичан. А ще були команди Косова, Рахова та рідне «Покуття».
- Від яких заманливих пропозицій свого часу довелося відмовитися і чому?
- Про тираспольців наче згадував. Пізніше кликали до Тернополя і до Ужгорода. В «Закарпаття» особисто запрошував Іван Михайлович Краснецький, коли наприкінці 80-х очолював там команду. Задля цього тренер навіть приїжджав до мене додому, до села. Я відмовив, хоча робити цього не мав права. Але вже сталося, як сталося. Не знаю, чи зрозумів мене тоді Михайлович, але дещо пізніше я сам собі такого кроку пояснити не міг. Мабуть-таки треба було спробувати. Тим більше, що там успішно грали наші Андрій Романчук та Василь Гуменяк. Пригадую я щось тоді говорив про любов до Франківська, до «Прикарпаття». І, повірте, тоді це було щиро. Вдома мене все влаштовувало. А «Прикарпаття», втім, як і коломийське «Покуття» були і залишаються рідними серцю колективами.
- Чи часто доводиться згадувати роки активних виступів?
- Досить-таки частенько. Говорити по правді, і згадати дійсно є що. Хоча прикро, що бачимося рідше, ніж того хотілося б. Десь виручають ветеранські баталії.
- А чи часто зараз доводиться порівнювати футбол Вашого покоління і теперішній?
- Коли обговорювати аргументовано, то зрівнювати можна, а щоб просто для того, щоб наче дорікнути молоді, то, вважаю, не варто. В нашому футболі була свою родзинка, а у їхньому просто інші можливості. А щоб тільки просторікувати, то, вибачте, можна договоритися до того, що за нас трава, наче була зеленіша, цукор – солодший, а жінки – вродливіші. Нехай за моє покоління свідчать наші здобутки, а нинішня молодь прагне їх перевершити.
- Наскільки принципове було для Вас, де саме діяти в обороні?
- Однаково комфортно почував себе і у центрі захисту, і на флангах. Непогано виходило у мене і коли ми за тренерства Стрельцова почали грати у три оборонці. Коли гравець в оптимальній ігровій формі навряд чи це так суттєво. Суджу з власного досвіду. Вважайте, що в захисті я був універсалом.
- А проти яких опонентів найважче було грати?
- Знову таки повертаюся до прем’єрного вищолігового чемпіонату України. В складах ледь не усіх команд вистачало вправних нападників. Багато мороки мав з технічними харків’янами Аджоєвим і Призетком. Та найважче все ж довелося протистояти Леоненкові, хоча він і значно нижчий. Просто-таки гравець-метеор. Зараз ми часто згадуєм ті часи, граємо ветеранські матчі і Віктор у притаманній йому жартівливій манері нагадує: «Набігався ти за мною». Втім на тренуваннях у нас навряд чи було легше – все по справжньому: той же Ігор Юрченко чи Богдан Дебенко нізащо не поступалися в жодному епізоді чи єдиноборстві.
- А чи доводиться Вам сьогодні бачити футбольні сни?
- Не знаю, чи повірите, футбол не відпускає, бо навіть і досі сниться. Є таке дивне відчуття, що ноги наче самі літають за м’ячем у сні.
- Однак в реальності Ви доволі швидко стали тренером. Як засвідчив час не випадково…
- В пору, коли ще грав, постійно намагався занотовувати тренування, роками вів щоденник спостережень. Мені було у кого повчитися. Згодом це знадобилося. Тож коли надійшла пропозиція очолити «Покуття», що саме виступало у другій лізі, я зважився. Вчорашня обласна команда, сформована переважно з місцевих футболістів (я запросив лише Хопту та Андрія Романчука) у рік дебюту посіла 5-місце з поміж 26 колективів. Загалом для мене найсильнішими так і залишиться наше «Прикарпаття» і «Покуття» середини 90-х років. А секрет успіху простий – ставка на власних вихованців.
Дитячий футбол – це основа
- Та сьогодні без ліцензії тренувати, як Ви свого часу коломиян, було б просто неможливо.

- Вважаю, що вчитися потрібно постійно й робити це ніколи не пізно. Я таки закінчив Львівський інститут фізкультури. Якась новизна у роботі нікому не завадить, на будь якому рівні. Але вчитися, при цьому обов’язково рухаючись вперед, вчитися тому, чого не знаєш, а не просто формально дублювати вже давно відоме і не заради якогось папірця. Інакше, як тоді працювати.
- Ваша тривала праця у футбольному інтернаті при ВПУ-21 – це був свідомий вибір чи більше несподіваний поворот долі?
- То було запрошення директора ВПУ №21 Василя Васильовича Микитюка, то були витоки, організація якраз інтернату. Ми впроваджували певні нововведення у футбольній роботі з дітьми, запровадили перегляд юнаків по усіх куточках області.
Гордий з того, що долучився до становлення того осередку. Нині згадуючи той період роботи без перебільшення назвав би його самим яскравим у тренерській біографії. Відверто кажучи, і гадки не мав спочатку, що робота з дітлахами буває настільки цікавою, і буде вона настільки моєю.  Це і затягнуло на роки. У нас в інтернаті був чудовий колектив, хороші умови для роботи. Тоді ми як футбольний осередок були на провідних ролях в області. Судіть самі, вже за рік, опісля організації, команди інтернату вибороли право виступати у вищій лізі Дитячо-юнацької футбольної ліги України і на роки прописалися там. Ми на рівних змагалися не тільки з колективами нашого регіону, а із сильними однолітками визнаних футбольних шкіл київських «Динамо», «Арсеналу». І мали при цьому достойний вигляд. А секрет тих успіхів у копіткій, серйозній організації роботи: харчуванні, проживанні, дворазових тренуваннях і що також важливо у здобутті фаху молоддю.
В обласних змаганнях наші футболісти також були в той час на хорошому рахунку кольори яких би команд не захищали чи то «Автоливмашу», «Тепловика», яремчанців чи ямничан. Як правило переможцями юнацького чемпіонату або призерами наші вихованці ставали задовго до фінішу.
- До становлення яких вихованців доклав руку особисто Ігор Мельничук?
- Це Гребинський, Кваснюк, Маковійчук. Був ще Руслан Жирик. Хлопець мав неабиякі перспективи, викликався до збірної, грав в «Оболоні», але повернувся додому. Тут він чимось нагадав мені собі самого…
- Ігоре Васильовичу, коли у футбольному інтернаті все було так добре, як Ви розповідаєте, то чому його закрили і хто у цьому винен?
- Шкода, що так сталося. Справжню правду про це ми навряд чи довідаємося. У 2006-му здається це було і рішення таке, схоже, приймалося у коридорах тогочасної найдемократичнішої влади. Ці «футбольні» люди і досі серед нас. Їх знають, а хто не знає – нехай здогадується. Закриття інтернату, як на мене, стало ключовою ланкою в усіх наших наступних футбольних негараздах.
- Але ж нині на базі ВПУ-21 тренери СДЮШОР «Прикарпаття» проводять заняття ліцейних футбольних класів. Парадокси та й годі…
- Все як у нас: спершу створюємо собі проблеми, а потім наче героїчно намагаємося їх подолати. Питається, а навіщо було руйнувати. Просто незбагненно.
- А були у Вашому житті періоди, коли Ви не були задіяні у футболі. Що доводилося відчути?
- Передусім спустошення і певний дискомфорт. Без футболу себе не уявляв жодного дня. Але трапилося заробляти на хліб насущний в інших сферах.
- Як сталося Ваше повернення до футбольної сім’ї?
- Вкотре завдячуючи Іванові Михайловичу Краснецькому та Йосипу Євстахійовичу Бербецю мене у 2010-му запросили до СДЮШОР «Прикарпаття». І я якось одразу відчув себе комфортно, бо продовжив займатися улюбленою справою.
- Ніхто не робить секрету з того, що заробіток наставників дитячо-юнацьких команд спортивних шкіл, скажемо так, достоту скромний…
- Мої колеги-тренери, передусім дитячого футболу, повірте, працюють за щиру любов до футболу. Іншої роботи, вони, як правило, не шукають, а без цієї себе просто не мислять. Повірите чи ні, але це правда. В непростих умовах ми тренуємо щодня. Намагаємося досягти результатів.
- СДЮШОР «Прикарпаття» в даний час переживає непрості часи…
- Але продовжує працювати. Після дворічної перерви команди школи повернулися до вищої ліги ДЮФЛУ. Якраз тепер у нас підібралися, хороші групи, конкурентні команди. Саме час вирішувати серйозні завдання,давати молодим шанс рости і прогресувати. Маємо розвинути напрацьоване раніше.
- Як Ви ставитеся до появи на теренах краю нових футбольних шкіл?
- Говорити про те, що вони є серйозними конкурентами для СДЮШОР «Прикарпаття» зарано. У них своя робота, свої завдання, тож нехай працюють. «Прикарпаття» наразі навряд чи охопить всіх бажаючих. Я ж залишаюся прихильником тієї точки зору, що у місті у нас повинна бути одна основна школа. І щоб інші разом з нами працювали на загальний результат. Переконаний, що СДЮШОР «Прикарпаття» на сьогодні найсильніша футбольна школа в області, бо тут зосереджений кращий кадровий потенціал, в тому числі і тренерський.
- Втім, проблем у роботі завжди вистачало. Якими вони є у дитячо-юнацькому футболі?
- Талановитих хлопчаків, які нині займаються у наших групах підготовки, не бракує. У них є бажання вчитися і грати, а у нас, тренерів – розкривати їм секрети гри. І найголовніше – спостерігати їхній ріст і прогрес. Але належних умов, що гріха таїти, не маємо. Брак коштів, інвентаря, полів дається взнаки. Минулу зиму провели без світла, тепла і води на стадіоні. Частенько перевдягалися надворі… Бо там було тепліше, аніж у приміщеннях роздягалень. Нашим командам в осінньо-зимовий період бракує спортивних залів для занять… Про велике поле зі штучним покриттям лише говорять ледь не десяток років. Лише говорять… Та основна наша проблема в тому, що ми втратили і ніяк не відродимо в області команду майстрів, куди б мали прагнути наші сьогоднішні вихованці. Своєрідна футбольна піраміда має бути завершеною. Інакше навіщо працюємо ми, дитячі тренери,для чого, зрештою, навчаються футболу діти?
Повірте у інших футбольних центрах на наші таланти не надто вже чекають. Так що тут спільними зусиллями мусимо змінювати ситуацію на краще. Тому неодмінно хочеться зараз, щоб на проблеми і потреби футбольної школи «Прикарпаття» якнайскоріше звернули увагу, змінили відношення, втямивши накінець на якому рівні грають наші вихованці і як працюється нам у непростих ситуаціях. Щоб найвищих владних коридорах нам не докоряли: «А навіщо Вам взагалі була потрібна та вища ліга ДЮФЛУ?» Мені це боляче чути, бо наш брат дитячий тренер сьогодні займається тренерством наче між іншим, до того намагаючись вирішити масу супутніх організаційно-господарських проблем.
Ігор Костюк

Третю частину розповіді читайте у номері 38

Переглядів: 225 | Додав: match | Теги: Прикарпаття, гор Мельничук | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]


Чи граєте ви у двох командах одночасно?
Всього відповідей: 19

© МАТЧ 2010-2012. Використання матеріалів газети "МАТЧ" без посилання на джерело заборонено.

Адреса редакції:
76000, м. Івано-Франківськ,
e-mail: match.rv@gmail.com
тел. 0342 735-075.