Частина перша
- Сергію Володимировичу, пригадуєте з чого розпочалася Ваша футбольна Одіссея?
- Все відбулося якось стихійно. Просто одного дня на стадіон «Спартак» мене семирічного привела мама. Спершу мене разом з іншими тренував Юрій Семенович Шайкін. Причому наша тодішня група була не одного віку - поряд зі мною і ровесниками тоді тренувалися Ігор Юрченко, Ярослав Думанський та інші. Трохи згодом, коли групи підготовки вже формували за віком, нами, народженими у 1964 році, опікувалися Іван Михайлович Краснецький та Річард Михайлович Гуцуляк.
- Що найбільше закарбувалося у пам’яті з тієї пори?
- Велика кількість змагань. Тієї, ще союзної пори, проводилося багато різноманітних турнірів. Здавалося їх просто було безліч - від баталій будинкоуправлінь (теперішні ЖЕО), які пізніше трансформувалися у популярні змагання «Шкіряний м’яч» до матчів чемпіонату України, першостей спортивних товариств та всесоюзної першості. І практично не було таких змагань у яких наша команда - чи то ДЮСШ, чи збірна області не приймала участі. Причому серед однолітків наша команда була на непоганому рахунку. Ми достойно виглядали у порівнянні з іншими, гідно із ними конкурували. Ми неодноразово виступали у першостях спортивних товариств «Спартака», «Зеніта» грали у фіналах, один з яких, до речі, навіть грали на нашому «Локомотиві» (тепер «Гірка»), посідали призові місця. Зона, у якій виступала наша команда ДЮСШ «Спартак» в чемпіонаті України, за складами учасників завжди була дуже сильною. Судіть самі - нашими опонентами були колективи київського «Динамо», столичного спортінтернату, Львівського спортінтернату та «Карпат», одеського «Чорноморця», Рівного, Житомира... І з цими суперниками ми грали на рівних, ми були конкурентними у цій боротьбі.
- За рахунок саме яких чинників?
- Мої ровесники, які прийшли у футбол, багато у чому на теренах Прикарпаття виявилися першопрохідцями: від нас почалося формування груп підготовки за віком, згодом в Івано-Франківську створили футбольний спецклас. Це було щось якісно нове. Тоді, наприкінці 1970-х під дахом ЗШ №4 зібрали майже три десятки хлопчаків 1964 року народження. Задля цього мене навіть перевели з іншої, 9-ї «російської», як тоді казали, школи.
- Футбольний спецклас. Що це було по суті?
- Ми жили і працювали за своїм особливим розкладом. Перше тренування у нас розпочиналося ще до початку уроків, а по їх завершенні - знову на майданчик. У цьому був основний позитив. Ми багато часу проводили разом, розпочинаючи зі сніданку. Це зближувало, здружило нас. А як це допомагало на полі! Ми йшли в ногу з часом - готувалися на зразок визнаних футбольних центрів Львова, Харкова, Дніпропетровська, Ворошиловграда (тепер - Луганська). Наші тренери вже тоді розуміли, що без спеціальної підготовки (зборів, харчування) без дворазових тренувань нам буде важко протистояти суперникам.
Попри нашу футбольну і навчальну зайнятість домівки ми не були позбавлені, як може здатися. Основне виховання відбувалося вдома. Нас не відривали надовго від батьків.
- Із того першого набору хто залишив помітний слід у футболі?
Спецклас належав до ДЮСШ «Спартак» то ж не дивно, що по завершенні навчання одразу п’ятьох вчорашніх школярів - мене, воротаря Ярослава Вільчинського, оборонця Ігоря Васьківа, півоборонців Миколу Соколовського і Андрія Коваля запросили до івано-франківського «Прикарпаття». Втім, як відомо, навіть з найкращих юнацьких груп в дорослий футбол переходять одиниці. Так і у нашому випадку. Непогані перспективи були у наших голкіперів. Ярослав Вільчинський та Роман Щербан були кандидатами до збірної України. Ярослав навіть залучався до лав юнацької збірної. В повній мірі розкритися першому завадили проблеми із зором (хоча у 1982-86 роках він був «другим номером» серед стражів воріт «Прикарпаття»), а іншому - складний перелом. Решта із нас також трохи погравши у футбол, переважно на обласному рівні, з часом знайшли себе у інших сферах. Так вже вийшло, що найдовше у футболі «залишився» лише я.
- Подальший Вам футбольний шлях привів Вас прямісінько до провідної команди області?
- Не одразу. Спершу, природно, був дубль. Мені не було ще і 16-ти коли мене почали залучати на матчів. Боятися я не боявся. Мене вразило інше - після порядку, організованості у ДЮСШ і спецкласі у команді дублерів я цього не побачив. Боєздатного колективу у моєму навіть тодішньому розумінні не було, хоча за нього тоді виступали Ігор Мельничук, Василь Гуменяк та інші. То була пора, коли у складі дублерів виступав у прямому розумінні той, хто хотів.
- Ваше ігрове амплуа, позиція на полі визначилися одразу?
- Я шульга, а це тривалий час вважалося у футболі чимось унікальним. Взірцем для усіх тоді був, звісно, Олег Блохін, адже він зі своєю лівою чимало досяг. З дитячих років я починав лівим півзахисником, пізніше продуктивно діяв на позиції під нападаючими, а також, траплялося, грав на вістрі атаки. Хоча чистим нападником я не був, але зіграти на цій позиції міг, коли вже не було кому. І хоча забивав не так багато на професійному рівні, у стані аматорів, як правило, надолужував згаяне - бувало забивав вдосталь і зі смаком. Комфортніше за все я почувався під нападниками, туди мене спочатку відрядив тренер «Прикарпаття» Віктор Лукашенко.
- Перші офіційні поєдинки в складі «Прикарпаття» Ви провели, коли Вам було 18-ть. Здавалося, перспективи відкриваються неабиякі. Між тим у рідних пенатах футболіст-Пташник затримувався ненадовго, то залишаючи команду, то повертаючись. Через що так ставалося?
- Що було, те було. Казали, що я був талановитий, міг досягти певних висот у футболі, але разом із тим я був такий собі футбольний нехлюй (мій співрозмовник вжив іншомовний синонім - «разгільдяй» - прим. авт.). Може через це і не розкрився в повній мірі, може тому і не затримувався у рідній команді. Однак тоді, як здавалося, мені це не заважало. До того ж я був норовистий і завжди прямий, що природно, не всім подобалося. Якщо у ДЮСШ і спецкласі ти був потрібен, то спочатку в «дублі», а пізніше в основній команді я почав відчувати, що на мене не надто вже і розраховують. Зрозумійте, у Франківську завжди, в усі часи приїжджих гравців цінили більше, аніж місцевих, доморощених. І це при тому, що свої, почасти, були принаймні не слабшими, а вклад заїжджих у командні здобутки був іноді доволі скромним. Та чи це було тільки колись, а зараз що? Нехай це не у нас, а будь-де інде. Якраз тому я шукав щастя у інших колективах.
- І знаходили його?
- У футбольному розумінні - саме так. Я йшов до інших команд і бачив схожу картину. Але тепер вже до мене приїжджого ставилися по іншому. Я багато грав, отримував більше за місцевих. Та щоразу я мусів підтверджувати свій високий рівень, грати відповідно.
- Ви достатньо помандрували футбольними стежками. А чи згадаєте сьогодні всі колективи, у яких доводилося виступати?
- О, так це ціла географія, але спробую. Після «Прикарпаття» були СКА «Карпати» Львів, де я «служив» і брав участь у першості збройних сил. Нетривале повернення додому, в потім була кіровоградська «Зірка», за яку я, до речі, у дебютному матчі поклав два м’ячі у ворота сімферопольської «Таврії». Чергове повернення до Франківська змінилося вояжем до хмельницького «Поділля», хоростківської «Зорі», «Ялинки» з Великого Бичкова, що на Закарпатті, тамтешнього «Приладиста» з Мукачевого. Згодом довелося пограти у Черкасах, Чорткові. Наостанок трапилися у моїй біографії ФК «Калуш» і надвірнянський «Бескид». А завершувати довелося у «Прикарпатті», виступаючи водночас у його першій та другій команді.
- Чому так часто змінювали колективи?
- Різні на те були причини. В одному випадку не терпів несправедливості - я навчений з юних літ так, що домовленість, що досягнута, повинна виконуватися. Іноді - просто, шукав, де краще, а найчастіше - йшов до наставників, які мене кликали, які на мене розчаровували. Значить вірили, як приміром тренер Григорій Іщенко. Не подумайте, що грати у іншому місті не так уже і легко. Ти - наче сьогоднішні легіонери - мусиш бути на кілька порядків сильнішим, витримувати шалену конкуренцію. В різні роки моїми партнерами були у Черкасах колишній «шахтар» Ігор Столовицький, із Юрієм Бакаловим екс-тренером «Арсеналу» довелося жити в одній кімнаті. У «Поділлі» виходив на поле з такими майстрами як колишній московський динамівець Сергій Аргудяєв, його тезкою Лапідусом з Донецька, а також Віктором Мураховським, «нашими» Андрієм Баталовим та Олександром Микульцем. Тому щоматчу я мав доводити свою профпридатність, в жодному разі не міг понизити вимог до себе. Гра і майстерність моя повинна була бути відповідною, незалежно від рівня змагань, у якому виступала моя команда. За роки проведені у футболі переконався - треба бути там, де ти потрібен, де тобі по футбольному комфортно.
- Так яку ж із команд можете по справжньому назвати своєю?
- Однозначно це - «Прикарпаття». Саме ця команда, ця школа сформувала мене як футболіста. Те, що у мене якось не складалося так. як би хотілося мені, із рідною командою - питання інше. Тут я розпочинав грати, сюди повертався.
З цим колективом я у 1991-му здобував путівку до вищої ліги незалежної України. То незабутні моменти. Це показник. Пізніше команда, основу якої складали місцеві вихованці, повторить наш шлях і затримається у еліті вітчизняного футболу ще на 6 років.
- Не прикро було увійти до вищої ліги і не зіграти там навесні 1992-го?
- А як гадаєте? Причини знаходили завжди, а тоді просто хтось вирішив, що я вже старий. Але пізніше, коли я вкотре повернувся до команди, то застав ще нашу вищолігову еру, грав і навіть забивав. Заради таких хвилин варто було на все життя присвятити себе футболу.
- А чим ще особливо гордитеся?
- В пору, коли я грав у «Прикарпатті» на нас ходив уболівальник, нас знало практично все місто. Нас по справжньому любили. А таке не купиш ні за які гроші. Коли я казав, що у наших містах мені було краще, то це дійсно так. Але, зрозумійте, у «Прикарпатті» також було все добре, але у тому, що у мене не вийшло, я маю звинувачувати лише себе, вищезгадуване власне нехлюйство, десь несерйозність, а десь розхлябаність.
- Ви - смілива людина, коли не боїтесь побулічно у цьому зізнатися.
- Сягнувши певного віку на все починаєш дивитися по інакшому і певних речей перестаєш боятися. Хочеться застерегти теперішнє покоління від схожих невірних кроків. Нехай краще вчасно вчаться. І не на власних помилках.
Ігор Костюк.
Фото з архіву Сергія Пташника.
