null


null


Скільки ви (гравці) отримуєте за гру?
Всього відповідей: 32

Головна » 2014 » Жовтень » 22 » Сергій Пташник: «БУТИ ТАМ, ДЕ ТИ ПОТРІБЕН». Частина 2
07:55
Сергій Пташник: «БУТИ ТАМ, ДЕ ТИ ПОТРІБЕН». Частина 2

- Сергію Володимировичу, а стати на тренерський шлях - це було Вашим свідомим вибором?
- Тоді, наприкінці 90-х, склалася невизначена ситуація. Мені було вже 35-ть, але я й гадки не мав зав’язувати. Тодішній президент «Прикарпаття» Анатолій Ревуцький якось запропонував допомагати Миколі Семеновичу Пристаю у другій клубній команді. Я погодився, але з умовою, що ще продовжуватиму виходити на поле, будучи граючим тренером. У «Прикарпатті-2» мені довелося навіть грати на позиції «ліберо». Пощастило навіть забивати - це для мене було звичніше, аніж діяти на позиції останнього оборонця. Перебуваючи у лавах «дублерів» мене кілька разів залучали до основної команди. У стартовій грі сезону 1999/00 я забив гол у ворота донецького «Металурга», урятувавши очко.

...Згодом, коли Пристай очолив «Прикарпаття» я став головним у «Прикарпатті-2». Почали ми наче непогано - з чотирьох нічиїх з львівськими командами, а надалі важко пояснити що сталося. Я відразу відчув свою вразливість як тренера, адже не мав ані відповідної бази, ані знань, ані підготовки. А гравецький досвід виручав не завжди.
- Чи це стало основною причиною того, що «Прикарпаття-2» вибуло з другої ліги?
- Частково може і так, але не це було визначальним. Справа у тому, що молоддю треба так само ретельно опікуватися як і головною командою. А цього не було. Тоді ми  багато що робили, як кажуть, методом проб і помилок. А у футболі, як відомо, дрібниць не буває. Прикро було, що так сталося, але я б не  акцентував увагу на факті вильоту і тільки. До подібного варто ставитися по філософськи і передусім врахувати скількох футболістів  ця команда дала нашому футболу. Сендецький, Сімка, Ярий, М.Ткачук, Гачинський, Плехтяк, П.Ковальчук - далеко не повний перелік гравців, які виступали й виступають на високому професійному рівні. Вистачає і тих виконавців, котрі і досі продовжують грати на аматорському рівні.
- Що було потім?
- Я засів за навчання. Окрім різноманітних курсів багато вчився самотужки. Вдосконалюватися тренеру необхідно постійно. Маю диплом категорії «В», який дає право працювати з професійними командами, окрім прем’єрлігових.
З 2002 року почав працювати з дітьми 1987 року народження. З цими хлопчаками ми пройшли всіма щаблями, усім змаганнями дитячо-юнацького футболу. Я знав їхні можливості досконало і це неабияк допомагало. Ми двічі поспіль ставали переможцями першості України серед команд першої ліги у змаганнях ДЮФЛ України і паралельно виступали у обласному чемпіонаті, захищаючи честь «Енергетика-Галичини», де фінішували третіми.
- Після цих успіхів гравці Вашого «Прикарпаття-87» практично в повному складі склали основу «Факела»...
- Просто не хотілося втрачати здібну молодь. Юнацькі баталії для них були позаду  і потрібно було виходити на інший рівень. «Факел» став саме цією сходинкою. Звісно був ризик, коли команду одразу заявили до числа професійних друголігових колективів, але хлопці справилися, мужніли і набиралися досвіду безпосередньо по ходу сезонів. Вже другий розіграш приніс команді срібні нагороди першості у західній зоні. За рік ми повторили це досягнення. Мали всі підстави вже тоді підвищитися в класі, але добре що цього не зробили. Разом з тим «Факел» приймав участь у клубній першості України серед студентських команд, захищаючи спортивну честь Національного технічного університету нафти і газу, ставав її переможцем, був неодноразовим учасником і призером чемпіонату Європи серед клубних студентських колективів, тріумфатором Всеукраїнської літньої універсіади. А ще наша команда змагалася у обласному чемпіонаті, сягла півфіналу розіграшу обласного кубка. «Факел» в ту пору був задіяний на повну, в усіх змаганнях. Загалом, це був унікальний проект добре організований, з професійним підходом. Тому це і давало результат. Це було явище для нашого міста. Наші засновники рахували все краще від попередників - «Прикарпаття-2», «Прикарпаття-87», «Чорногори», «Спартака» але разом із тим пішли своїм шляхом. «Факел» - це була своєрідна футбольна комета, яка стрімко пронеслася над франківськом, залишаючи яскравий слід і спогад, але не була належним чином оцінена. Це було дуже емоційно. Чого тільки вартий повний стадіон на іграх команди - відчуття, що ми його  вже почали забувати в обласному центрі.
- Чому не сталося такого ж феєричного продовження?
- Воно було і не було водночас. Влітку 2007-го «Факел» трансформувався у першолігове «Прикарпаття», замінивши «Спартак», що вибув із дивізіону. Вже тоді я бачив, що ми ще не готові у повній мірі стати «Прикарпаттям». Зарано це сталося. Для такого змужніння нам необхідно було гартуватися ще оча б рік. Залишившись без опіки НТУНГУ і ставши чи то міською чи обласною командою ми наче опинилися біля розбитого корита - без належної уваги, без фінансування, без інфраструктури... Та і між першою і другою лігами була велика різниця.
- Якщо я правильно Вас зрозумів, кінець професійної  ери «Прикарпаття» був лише справою часу?
- Як це не прикро визнавати, все що сталося потім, було десь закономірним. Тому і дійшло до такого невтішного фіналу. Кожен крок, що робився в ту пору, не був зважений.
- Опісля Ви несподівано опинилися в Підгайчиках. Чим пам’ятний той період?
- Президент «Княгинина» п.Анатолій Далибожак справив враження людини, котра серйозно ставиться до справи. І чи мова йтиме про підприємство, які він очолював, чи то футбольну команду. Вчорашній районній команді в короткі строки були створені хороші умови, такі, що не соромно було грати у чемпіонаті України серед аматорів, що ми успішно робили. В обласному чемпіонаті колектив  також був на видноті.   За часів домінування яремчанців, «Цементника», «Дельти», «Тепловика» наші молоді місцеві хлопці посіли високе четверте місце, перемагали у Кубку Підгір’я. У перспективі то мав бути непоганий проект. Терпіння керівництву клубу вистачало. Успішний виступ  юнацького складу, сформованого на базі ДЮСШ «Прикарпаття» під орудою Валентина Москвіна також вказував на це. Важко зараз спрогнозувати, яких би висот сягнули княгининці, якби я вчергове не погодився перейти до «Прикарпаття». Однак за постановкою роботи, за ставленням, за результатами то був наразі найкращий період роботи.
- Повернення до «Прикарпаття» було помилкою?
- Склалася ситуація, коли я не міг відмовити. Вкотре вимальовувалися перспективи. Час показав, що кілька разів входити в одну річку не варто...
- «Енергетик» - це новий виклик чи більше бажання комусь щось довести?
- Якщо хочете, і те, і інше. Від співпраці з бурштинцями залишилися двоякі враження. Теж обіцяли багато, але щоправда, розрахувалися повністю. Подібне - дуже велика рідкість. Працювати також було цікаво. «Енергетик» мав добру інфраструктуру. Я і мій помічник Микола Вітовський взимку провели хорошу підготовку, що дозволило команді того сезону втриматися у першій лізі. Чому на склалося далі? Не знаю, швидше за все керівники ФК, як завжди, зажадали кращого результату.
- Дещо пізніше Ви були покликані рятувати «Тепловик». Після майстрівського рівня це бачилося кроком назад...
- Однаково це - робота. Важка тренерська праця. Вона не залежить від рівня і змагань, де виступає команда. Працювати, як і грати, також маємо там, де потрібні. Якщо мене покликали, значить там в ту пору я був потрібен. А на рахунок рятування - це перебільшення. У команди тоді не все лагодилося - такі періоди бувають. «Тепловик» - команда з традиціями і історією опинилася на нижчих щаблях, аніж її звикли бачити. Потрібно було виправляти ситуацію. Взявшись до роботи по ходу сезону змінити вдалося небагато. Тоді фінішували дев’ятими. У міжсезоння було взято курс на омолодження складу. Плідна робота вкупі з альянсом із «Нікою» дала позитивні плоди. «Тепловик» поволі почав підніматися до стану лідерів. У підсумку нам забракло зовсім трохи, щоб фінішувати четвертими. Коли б нас у міжсезоння не залишили Конкольняк і Брікнер, упевнений, могли досягти більшого. Шкода, що той період залишив післясмак недовершеності. Можливості для цього були. Коли порівнювати «Тепловик» і, скажімо, «Княгинин», то потенціал франківців в усіх аспектах є вищим, а сільська команда, коли я в ній працював, розпоряджалася наявними ресурсами краще, правильніше і раціональніше. Ніби ті ж самі підсумкові четверті місця, але якою є різниця...
- Як наставник Ви достатньо добре вивчили обласний чемпіонат. Якими є тенденції в останні роки, принаймні коли Вам доводилося тренувати?
- А мій гравецький досвід ви до уваги не берете? Як футболіст я також достатньо «поварився» у цьому котлі. Боюся, що зараз і не пригадаю всі колективи, за які довелося виступати.
- Що, дійсно так багацько їх було?
- Коли я навчався у нашому технікумі фізкультури (теперішній коледж фізвиховання), то виступав за команду технікуму «Каменяр-ДБК». Були роки, коли юнаки з технікуму грали за команду «Кооператор» Лисець. Доводилося захищати кольори «Колоса» з Голині, колективу, що навіть ставав чемпіоном області. В франківську довелося пограти за «Електрон», команду арматурного заводу, «Автоливмаш». Далі були Ямниця, Долина, Надвірна... Без перебільшення скажу, хороші були часи, хороші команди і футбол належного рівня. Так багато, як у обласних змаганнях, я не забивав.
- Зраз обласний футбол суттєво різниться?
- Помітно. І не у кращу сторону. Я не прихильник часто порівнювати періоди і говорити на кшталт: «Ось ми свого часу грали», або «Оце був футбол». Це десь некоректно, не правильно. Але обласний футбол помітно втратив і не лише у кількості учасників.
- Чому так сталося?
- Теперішня молодь не живе футболом, як це було у нашу пору. Ми були віддані грі фанатично і будь-що прагнули вдосконалюватися, щоб потрапити до головної команди. Сьогоднішній молоді бракує серйозного ставлення до футболу навіть на обласному рівні. За сотню-другу зайвих гривень вони ладні грати на районному рівні. Саме через це вони не готові психологічно виступати на майстрівському рівні одразу. Як скажімо було у мої роки. Я повертався на першість КФК чи область, як правило, після серйозних травм, щоб відновитися, набрати форму. І коли я цього досягав - мене повертали тренери до «Прикарпаття». Правда, могли і відправити у зворотньому напрямку.
- На вашу тренерську думку, скільки у теперішньому футболістові налічується таланту і скільки повинно бути праці?
- Скільки б не було таланту, праця повинна бути завжди і її повинно бути багато. Інша справа, що майбутнім футболістам особливо і немає де самоготуватися. Навкруг суцільні новобудови, причому без дворів, де можна ганяти м’яча, як робили це ми майже цілодобово. Тепер не діти прагнуть потрапити у футбол, а радше їх туди приводять батьки. І теж не заради гри, а щоб відірвати від комп’ютера чи поганого впливу вулиці. З часом їх забирають із футболу, чи діти самі покидають його.
- Хто із наставників минулого мав на Вас найбільший вплив як на гравця  як на тренера?
- Брав для себе краще, що було у кожного з наставників. Віктор Лукашенко заставляв мене по годині на тренуваннях бити штрафні чи подавати кутові. Якраз від нього взяв стиль керівництва командою. Багато в цьому плані запозичив також у Бориса Стрельцова. Тактичних побудов навчався у Блавацького. Надзвичайно багато дала робота з Іваном Краснецьким і спілкування з ним. Він направду був і залишається фігурою в тренерстві - тонким психологом і педагогом. По формуванню команд, а найперше колективу однодумців йому не було рівних. Багато корисного беру із досвіду свого тестя Анатолія Бойка.
- Яке місце у Ваших колективах займали футболісти-зірки і якою повинна бути їхня роль?
- У моєму «Факелі» справжньою зіркою був Сергій Беженар. Гравець-зірка, як на мене, має бути прикладом не тільки на полі, в любих ситуаціях. Зірок не буває в команді багато. У складі того ж таки «Факела» ми щосезону забивали понад 6-7 десятків  м’ячів і мене десь тішило, що бомбардирів, які це робили, налічувалося кілька, причому робили це не лише лідери.
- Пташник-тренер взяв би сьогодні до своєї команди Пташника-гравця?
- Безумовно, але того молодого, щоправда із сьогоднішніми поглядами, із сьогоднішнім досвідом і не в останню чергу життєвим.
- На ветеранському рівні Ви досягли більшого, коли послуговуватися виключно титулами, аніж коли були футболістом у молоді роки?
- У наших лавах побутує такий жарт: ми граємо у юнацькому футболі і у ветеранському, а все решта - не граємо. Так воно десь і виходить. Може через те мені поталанило стати у 2007-му чемпіоном України у складі нашого КВФ «Спартак», бути бронзовим призером, грати у фіналі Кубка України. Знаєте, грати і вигравати - це дві великі різниці. Ті звитяги дуже дорогі мені, як і миттєвості пережиті у ті часи. Ветеранський футбол - це віддушина, це згадка про молодість. Ми збираємося, спілкуємося. Той футбол - це наша пам’ять, наша історія до якої треба уважно ставитися і поважати. Нещодавно завершився розіграш Кубка області серед ветеранів і команди обласний центр не виставив. Невже у франківську немає з кого такий колектив сформувати?
- З чого, на Вашу думку, потрібно починати відродження професійного футболу на Прикарпатті та коли воно розпочнеться?
- Найперше - потрібно приділити більше уваги первинним осередкам - секціям, школам футболу. Покращити відношення  до нашої провідної школи - ДЮСШОР «Прикарпаття», де самовіддано працюють із дітьми і, незважаючи на всі негаразди, таки досягають результатів. Серйозніше потрібно ставитися до різного роду змагань дитячо-юнацького рівня, розвивати належну інфраструктуру. А як ми можемо з чогось починати, коли діткам почасти немає де грати. Щоб щось робити у футболі - його потрібно добре знати, як будь-який предмет. І любити.
- Чому на сьогоднішній день Ви залишаєтесь незадіяним як тренер?
- Схоже ще не час, мабуть зараз я ще не потрібен. Можливо не кличуть через те, що Пташник - це передусім тренувальний процес, навіть на обласному рівні, це серйозна робота і така ж постановка справи навіть на аматорському рівні. Я десь навіть задоволений, що сталася така пауза. Маю змогу пильніше вивчити крайовий футбол: дитячо-юнацький, обласні змагання, тощо.
- Якби була така можливість, то що б змінили із прожитого футбольного?
- Не лукавитиму, не змінив би нічого, бо це - неможливо. Подібне не можна поміняти, як не витягнути вже 8 металевих прутів із моїх ніг. Так само ні про що не шкодую: що не пішов свого часу туди, куди кликали, чи бува обрав не ту команду. Не зробив, не пішов, не зіграв... Значить не мій то був час і не моє. Повторюся, необхідно завжди бути там, де ти потрібен.
- Ну не буває так, щоб ні за чим не шкодувати?
- По справжньому тільки за тим, що розваливши стадіон так і досі його не відбудували. А ще за тим, що не маємо футбольного поля зі штучним покриттям. А незагоєною раною є відсутність професійної команди.
- А про що мрієте?
- Щоб повернулися часи, коли вулиці, що вели до стадіону, теперішні Чорновола і Мазепи, з 17.00 до 22.00 у дні матчів були завантажені уболівальниками і щоб коли ті кричали на «Русі» було чутно не лише в центральній частині, а відлунювало у Пасічній чи на Каскаді. Я прагну дожити до цієї пори, бо дуже у це вірю.

Ігор Костюк

Переглядів: 435 | Додав: match | Теги: Пташник | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]


Чи граєте ви у двох командах одночасно?
Всього відповідей: 19

© МАТЧ 2010-2012. Використання матеріалів газети "МАТЧ" без посилання на джерело заборонено.

Адреса редакції:
76000, м. Івано-Франківськ,
e-mail: match.rv@gmail.com
тел. 0342 735-075.