Ймовірно вже за рік змагання проходитимуть у новому форматі Минулої суботи взяв старт багатомісячний марафон одного із наймасовіших дитячо-юнацьких турнірів Прикарпаття футбольного - розіграш дитячо-юнацької футбольної ліги області (ДЮФЛО). Напередодні ми поспілкувалися із головним суддею популярних баталій п.Василем Луцьким.

Дивлячись на нього в подібне не одразу й повіриться, але так воно є насправді - першого жовтня Сергієві Пташнику виповнилося 50! Привітати ювіляра та поспілкуватися - кращого приводу годі було шукати. Знаючи Володимировича віддавна, і не останню чергу як цікавого співбесідника, налаштовувався на грунтовну тривалу, але водночас легку розмову. І не помилився. Монолог іменинника, який я час від часу переривав, встромляючи запитання, вийшов достоту емоційним та відвертим. Зрештою, таким, яким завжди був і сьогодні залишається сам Пташник - прямим у висловлюваннях, іноді різким у оцінках, непримиренним, що завжди та стосовно всього мав власну думку і позицію, почасти відмінні від загальноприйнятих. Може все оце не в останню чергу і завадило йому зреалізувати себе як футболіста. А ще надмірна легковажність не дозволила сягнути найвищих спортивних вершин. Його, направду, вважали дуже талановитим, пророкували світле футбольне майбутнє, бо змолоду для Сергія, здавалося, у футболі не було секретів, все давалося легко і просто. Але, дарованим природою, він не зміг належним чином розпорядитися. Наш гість цього і не приховує, вже зараз називаючи речі своїми іменами. І за словами-спогадами не одразу збагнеш, чи шкодує за втраченим. Принаймні в очах та голосі тіні сумніву не помітно. А в душі?.. За свою кар’єру він вдосталь намандрувався футбольною Україною, втім, як і залишив помітний слід на теренах краю, але при цьому щоразу повертався до команди, в якій розпочинав свій шлях - до «Прикарпаття». До колективу, з яким у нього взаємостосунки, бувало складалися непросто. Та попри все якраз її він вважає своєю та рідною. Чи не тому прикарпатський футбольний загал звик до того, що Сергій завжди був, є та залишатиметься у рідному Івано-Франківську, незважаючи на всі його минулі та майбутні «робочі відрядження». Сьогодні хтось пригадує його як вправного шульгу, надзвичайно швидкого, в тому числі і у роботі з м’ячем. Іншим він запам’ятався як футболіст, який встиг пограти на усіх позиціях, окрім воротарської, і був однаково корисним. Істинні гурмани гри мільйонів, мабуть, цінували Пташника-гравця за непоступливість у боротьбі, адже він завжди опинявся там, де було найгарячіше, де було найважче, там де боляче і багато били і траплялося травмували, іноді навіть важко. Але він ніколи не шкодував себе . А комусь припали до смаку його голи (яких небагато налічувалося на професійному рівні, але вдосталь назбиралося у інших змаганнях) та так ставалося, що вони виявилися найпотрібнішими. Йому вдавалося забивати нашим одвічним опонентам - тернопільській «Ниві» у 1988-му, у Вищій Українській лізі донецькому «Металургу» вже через 11 років. Була ще низка влучних ударів, котрі ставали вирішальними у різноманітних ветеранських та міні-футбольних баталіях. Нинішнє покоління уболівальників більше пам’ятає Сергія Володимировича як наставника івано-франківських «Факела», «Прикарпаття» і «Тепловика», бурштинського «Енергетика» та «Княгинина» з Підгайчиків. Періоди ті складалися по різному за досягненнями, були неоднозначними в оцінках, вдалими і не дуже, бо зусилля тренера, як це часто трапляється, не були належно поціновані і відзначені. Але наш нинішній герой не опускав рук, з високо піднятою головою з честю виходив з будь-якої ситуації. Навіть сьогодні, здається що він любої миті готовий вийти на поле і поринути у вир боротьби, чи хоч зараз очолити команду, якій потрібна його допомога. При цьому у житті він надалі залишається сповнений оптимізму та хорошого настрою. Тож про все це, а також про багато чого із футбольного і просто життєвого, веселого, а часом і навпаки, говорилося із Сергієм Володимировичем упродовж тривалого часу, який за хронометражем не умістився навіть в один футбольний матч.