Шанувальники футболу зі стажем добре пам’ятають цього талановитого і грізного нападника івано-франківського «Спартака», а згодом – «Прикарпаття». Без його майстерної гри, а найголовніше – влучних ударів місцеву команду майстрів 1980-х було просто неможливо уявити. Свій футбольний шлях гравець Дебенко розпочав наприкінці 1970-х, коли «Спартак» змагався ще у першій союзній лізі. Однак саме на наступне десятиліття припадають найкращі роки його гравецької кар’єри… Прикро, але вже 16 років Богдана Федоровича немає з нами. Але жива пам’ять в серцях. Він і сьогодні залишається взірцем для усіх нас, а його шлях у футболі слугуватиме прикладом та надійним дороговказом для прийдешніх поколінь майстрів шкіряного м’яча. Ініціаторами відновлення дитячих змагань найперше стали його вихованці, колеги по тренерській роботі, колишні партнери, друзі, рідні та близькі, а також івано-франківська обласна федерація футболу. Суперечку за головний приз та нагороди турніру повели 8 колективів юних футболістів (гравці 1999-2000 р.н.) з івано-франківська – СДЮШОР «Прикарпаття», ДЮФК «Ніка», ДЮСШ №3, - Тисмениці та Бурштина. Окрім них поспарингуватися на гостинну прикарпатську землю завітали наші географічні сусіди, футбольні дружини з Чернівців, Хмельницького та Луцька. Дитячі баталії 14-річних пройшли на затишних франківських стадіонах «Гірка» і «Наука» імені Романа Микитюка. Розподілені на дві групи претенденти на трофей спочатку розпочали змагатися за коловою системою, а згодом у стикових матчах розіграли місця на п’єдесталі та позиції з 4-ї по 8-му. Слідом за квартетом найсильніших фінішували: на 8 місці команда Тисменицької РДЮСШ, на 7-му «Поділля» Хмельницький, на 6-му «Енергетик» Бурштин, на 5-му – івано-франківської ДЮСШ №3. «Бронзову» суперечку повели команди, які посіли у своїх групах другі місця, причому буковинці, не пропустивши у попередньому етапі жодного м’яча поступилися СДЮШОРівцям за різницею м’ячів. Їхні суперники – «ніківці» навпаки: пробилися на другу позицію у своєму квартеті лише за додатковими показниками, позаяк одразу троє претендентів набрали однакову кількість очок – по 3. Тож у двобої «Буковини» (тренер Юрій Шелепницький) та «Ніки» футбольна фортуна вдруге виявилися прихильною до франківчан. Підопічні Володимира Лесіва перемогли з рахунком 2:0. Головний поєдинок «Меморіалу», як і годиться, виявився гідним фіналу, став окрасою турніру. Вирішальне протистояння суперників СДЮШОР «Прикарпаття» (тренер Анатолій Редушко) та луцької «Волині» (тренер Володимир Гапон) було напруженим і також мало свою драматургію. Загалом волинські дітлахи, які вирізнялися на турнірі доволі зрілою, як для такого віку грою, цікаво діяли і у фіналі. Свою перевагу лучани втілили у гол на початку другого тайму. Однак досить швидко наші земляки відновили паритет. За при карпатців відзначився Павло Семенюк – 1:1. Здавалося ще трохи і франківці дотиснуть опонента, але дві атаки лучан через центральну зону схилили шальки терезів на їхню користь. У підсумку 3:1 за «Волинню», яка оформила першу виїзну прописку головного призу. Загалом змагання пройшли за хорошої змагальної атмосфери. Її позитив відчувався в усьому довкола – у поєдинках, у спілкуванні дітей та наставників, приязному ставленні вболівальників. Зрештою всі без винятку тренери команд-учасниць відзначили найперше потрібність подібного турніру та його своєчасність. «Меморіал Богдана Дебенка» за задумом організаторів передусім був покликаний допомогти командам належним чином підготуватися до Всеукраїнських та обласних змагань Дитячо-юнацької футбольної ліги України, які стартуватимуть вже незабаром, в другий вікенд вересня. Саме тому було підібрано такий склад учасників, який за відгуками фахівців дитячо-юнацького футболу, виявився досить представницьким і сильним. Посудіть самі, з-поміж учасників «Меморіалу» два колективи представляли першу лігу ДЮФЛУ, квартет – вищий дивізіон, куди, що найприємніше, з нового сезону після дворічної перерви повертається СДЮШОР «Прикарпаття», а ще двоє – обласні ДЮФЛівські змагання. На завершення турніру організаторами було названо лауреатів. Ними стали: воротар – Василь Стефанюк (ДЮФК «Ніка»), захисник – Назар Коренга («Буковина»), півзахисник – Назар Сеник («Волинь»), нападник – Олександр Фелик («Прикарпаття»). Заслужені призи – медалі, кубки, грамоти та інші відзнаки юні учасники отримували з рук Богдана Дебенка, Ігоря та представників організаторів – першого заступника голови ІФОФФ Тараса Клима та голови комітету дитячо-юнацького футболу обласної федерації Василя Луцького. Важливу роль у становленні та реалізації ідей та завдань цьогорічного «Меморіалу» відіграли вдячні вихованці тренера Ігор Гогіль, Дмитро Гуменяк та Богдан Шпирка. Якраз завдячуючи їм стало можливим відродження турніру, його сьогоднішнє проведення. Їхня ініціатива знайшла відгук в інших вихованців, колишніх партнерів, колег, прихильників ігрового та тренерського таланту Богдана Дебенка, керівників організацій, меценатів та підприємців – Михайла Литвина (ТзОВ «Зортекс»), Валерія Гавриленко («Галеан»), Василя Костюка, Олександра Ломницького, Володимира Чуйко, Володимира Ковалюка, Романа Галіпчака, Михайла Грушецького та інших. Увінчав футбольні урочистості матч ветеранських команд вихованців Богдана Дебенка та івано-франківського «Автоливмашу». Він направду став родзинкою змагань. Пересічний вболівальник, який, як правило, завжди з особливою повагою ставиться до таких двобоїв в заключний день мав нагоду вітати на «Гірці» справжніх «зірок» славного минулого прикарпатського футболу. Всі охочі мали нагоду на власні очі побачити ціле сузір’я виконавців: Команда вихованців – Іван Локатир, Дмитро Гуменяк, Ігор Юсипів, Богдан Павлюк, Роман Шайбан, Ігор Зеленюк, Сергій Мосорко, Михайло Вітер, Володимир Остапів, Ігор Гогіль, Любомир Матійчик, Олексій Яковів… «Автоливмаш»: Олег Рипан, Володимир Сусяк, Андрій П’яста, Володимир Салій, Степан Дзюник, Микола Вітовський, Іван Лукань, Олег Руденський, Сергій Пташник, Петро Русак, Тарас Гнатишин… Азартне протистояння було багате на цікаві комбінації, хитрі ходи та передачі, прицільні і не надто удари, звісно, голи – куди ж без них, а ще – жарти. Позитивна енергетика зустрічі, чудовий настрій та ігрове завзяття футболістів змушували на певний час забути про те, скільки зараз років цим гравцям. Та якщо стверджувати по правді ветеранами їх вважають лише за віком. Того пам’ятного дня вони наче на мить поринули у власну футбольну молодість, демонструючи свої найкращі якості. Єдине чого їм іноді бракувало, так це швидкості, але аж ніяк інших компонентів майстерності. Гра, здавалося, приносить неабияку насолоду самим виконавцям. І хоча «старші» діяли більш академічно і красиво, «молодші» (тут поділ, звісно, суто умовний) були більш прагматичнішими, наполегливішими і забивали частіше. З голами також все було наче звично у таких випадках – їх було багато, а ось підсумок виявився далеко не мирним, як могло здатися. Дружина вихованців Богдана Дебенка була сильнішою – 3:2. За переможців відзначилися Гогіль, Гуменяк і Шайбан, а у опонентів Русак і Салій. Проте, такий підсумок навряд чи когось засмутив, адже у подібних іграх, як це зазвичай трапляється, перемагає футбол. Далі був традиційний третій тайм, де про Богдана Федоровича вкотре було сказано багато теплих слів подяки, його вихованцями, усіма присутніми. Окрім того, вистачало розповідей, спогадів, побажань щодо майбутнього самого турніру, тощо. На цій мажорно-ностальгічній ноті завершився цікавий, добре організований та проведений турнір – спомин, баталії, що назавжди залишаться у серцях учасників і глядачів. Особистість такого масштабу як Богдан Дебенко віддавна заслуговувала саме такого футбольного вшанування і, сподіватимемося, змаганням названим його іменем, проведеним на його честь у перспективі буде дароване славне майбутнє.
… А ПАМ'ЯТЬ ЖИВА Василь Гуменяк, партнер по «Прикарпаттю»: Ми з Богданом ровесники. Зналися віддавна – ще з тієї пори, коли разом виступали за збірну команду області. Пізніше так склалося, що ми дружили сім’ями, часто проводили час разом. Він був хорошим товаришем, на нього можна було покластися, як у житті, так і у грі. До того ж він завше залишався чесним і справедливим. Його вирізняла надзвичайна любов до футболу. Задля команди, її перемог він у тренування та матчах щоразу віддавався повністю, залишаючи на полі, всього себе. Проти Богдана важко було грати, бо у грі він шкодував ні себе, ні суперника. Такого напрочуд гострого і небезпечного нападника мені не доводилося зустрічати більше. Як справжній форвард він постійно був спрямований на ворота суперника, налаштований на атаку і заряджений на гол. Його гольовому чуттю варто було заздрити. Відчуття моменту він мав просто таки феноменальне. Особливо вдало у Богдана виходило діяти при грі на випередження, коли все вирішувалося вмить, як правило, після прострільних пердач. Так він часто забивав свої голи. Як для нападника, він мав непогану техніку, володів хорошим, сильним ударом з лівої ноги, відмінно грав головою. Дебенко був вродженим футболістом. У ньому було щось таке, чого у сьогоднішньому поколінні гравців, на жаль, не знайдеш, а тим паче, не виховаєш, не навчиш. Бо всі вони зараз намагаються когось наслідувати чи копіювати, а Богдан був просто самобутнім. Для нашого прикарпатського футболу він залишається справжньою зіркою. Це він постійно доводив і своєю грою, і своєю роботою з юними футболістами. Анітрохи не дивувався, що на тренерській ниві він також був успішним. Він завжди мріяв стати тренером, наполегливо готував себе до цього. У людей, у котрих футбол завжди є на першому місці, а Богдан якраз із таких, зазвичай немає іншого вибору, окрім як тренерство. Вони і не шукають іншої професії. У Богдана був хист до роботи з дітьми. Це направду стало його покликанням. Саме тому він доволі швидко став хорошим тренером, таким, як і був колись талановитим футболістом. Василь Костюк, партнер по «Автоливмашу»: Від перших днів свого перебування у «Автоливмаші» я відверто був подивований як Богдан Федорович по-дружньому ставився до усіх партнерів. Він притягував до себе людей власною добротою і комунікабельністю. Та із суто футбольного від спілкування з ним можна було багато почерпнути! Його серйозне ставлення до футболу, при чому без жодних скидок на аматорський рівень, просто таки вражало. Те, як Дебенко-гравець ретельно готувався до матчів, як працював на полі було гідним уваги та глибокої поваги. Надзвичайно ретельно він ставився до передматчевих установок тренера – наче пропускав їх крізь себе, схоже було, моделював ті чи інші дії ще у роздягальні. Справа у тому, що передматчеві установки Михайла Яковича у більшості випадків були скеровані на атакувальні дії нашої команди. І Богданові, як головному нападникові, належало втілювати у голи зусилля партнерів. Свою голеадорську справу він знав добре – забивав часто і вчасно, особливо, коли це було вкрай необхідно. Як нападник він був надзвичайно сильним: мав непоганий удар з двох ніг, відмінно грав головою та взагалі завжди намагався бути на полі корисним. Богдан Федорович був що матчу націлений на результат – і свій особистий, і командний. Всі його дії були спрямовані саме на це. Богдан Федорович направду був Великою людиною, бійцем, лідером за грою і за духом. Для мене було за честь грати з ним у одній команді! Свою футбольну талановитість він зайвий раз підтвердив пізніше у роботі з юною зміною – як в училищі, так і в юнацькій команді «Автоливмашу». Адже вчив своїх вихованців не лише футболу, але і життю. Передусім тому його підопічні з найкращого боку проявили себе не тільки на футбольних полях області. Окремі з них на повний голос заявили про себе в футбольній Україні. Відрадно, що більшість із них сьогодні вірою і правдою служить грі, продовжує справу свого наставника. Володимир Федорняк, партнер у «Локомотиві»: Твердо переконаний, залишся Богдан з нами, сьогоднішні часи не змінили б його. По житті він завжди був позитивною людиною: доброзичливим, порядним і чесним, завжди відповідав за свої слова та вчинки. Ці чесноти, а ще Богданове виняткове ставлення до футболу зблизили нас у «Локомотиві», хоча зналися ще з часів дитячого футболу. Власне, грі він був відданий всеціло, просто таки фантастично. Передусім його вирізняли бійцівські якості. Дебенко-гравець ніколи не розділяв матчі на важливі чи то прохідні. Як справжній професіонал він щоразу виходив на поле і віддавався грі сповна. При цьому для нього не мало значення якого рівня змагання, матчі, а чи просто це усього лише навчально-тренувальні заняття. В усьому він залишався професіоналом, а для усіх, хто його оточував був взірцем. Не дивно, що молодь тягнулася до нього. Прикро, що сьогодні футболістів такого рівня не зустрінеш. Цілком закономірно, що і тренером він став не менш успішним, аніж був гравцем. До цієї праці, окрім багатющого професійного досвіду, Федорович мав ще й Божу іскру. Одне погано, що він не встиг сповна проявити себе на цій стежині. Сталося це у 1981 році, чи наступному, вже і не пригадаю точно, втім як і суперника. Івано-Франківський «Локомотив», за який ми обидва виступали, звично боровся за золоті нагороди. Зайве наголошувати, що кожна гра була для команди надважливою. У простій здавалося б ситуації я порушую правила у власному карному майданчику: пенальті, гол і ми потупаємося – 0:1. Не минає й 5-ти хвилин, як трапляється інша неприємність – тепер вже необачно віддаю м’яча нашому воротареві, та так невдало, що м’яч опиняється у воротах – автогол. 0:2, розпач, пригніченість, спустошеність і вже ніякого бажання грати. Я чекав лише одного – щоб тренер Юрій Йосипович Шулятицький якнайшвидше мене замінив. Впасти у відчай і «розкиснути» остаточно мені не дозволив якраз Богдан. Він підбіг і якось так спокійно, але переконливо мовив тільки три слова: «Грай, ми не програємо!». Це змусило мене зібратися. За півгодини, які залишалися до фінального свистка, «Локомотив» не лише відігрався, а й переміг із рахунком 3:2. На сьогодні це чи не найяскравіший, найпам’ятніший особистий спогад про Богдана. Та його упевненість, уміння переконати, взяти відповідальність за команду, за результат на себе особисто, його віра в перемогу стали для мене прикладом на все подальше життя. Відтоді я і сам не опускаю рук й будь-якій ситуації. Цього ж прагну навчити своїх молодих підопічних. Михайло Бойко, тренер «Автоливмашу»: Богдан був хорошою людиною і сильним футболістом. Він дуже допоміг команді. Про його надзвичайної сили удар у футбольних колах знали всі, а вболівальники, траплялося, переповідали легенди. На тренування Богдан іноді зумисне казав воротареві куди саме битиме. Той наче все знав, був готовий. Богдан туди і спрямовував м’яча. Але зарадити такому пострілу голкіпер вже не міог. Цікавими були і заняття у самого Богдана, в пору, коли він уже тренував. Син мій тренувався у нього і сам я частенько мав нагоду спостерігати за його роботою. Вже тоді став помітним його неабиякий потенціал як вихователя-наставника. Для юних він був авторитетом, слугував прикладом. Найперше, що вирізняло Богдана у тренерській праці – це дисципліна, організованість і порядок в усьому. Степан Дзюник, партнер по «Автоливмашу»: У повсякденному житті Богдан Федорович пригадується простим, охочим до спілкування і навдивовижу спокійним, а ось під час гри – все навпаки: азартним, завжди сконцентрованим, по-спортивному злим. З його ігрових чеснот для себе передусім вирізняв гру при відборі та щільну гру проти захичників суперника. На тренуваннях проти Богдана завжди було діяти важко, алй напрочуд цікаво. Здавалося, особливих якихось прийомів чи фінтів не застосовував, але іноді «хитнути» захисника на рівному місці міг так, що ого-го! З такими футболістами як Дебенко краще грати в одній команді, аніж протистояти йому. Оборонці суперників відверто побоювалися його, бо постійно перебував у грі, діяв непередбачувано. «Бився» до останнього, відбирав, здавалося, безнадійні м’ячі, забивав начебто з нічого. Усім було відомо, що він шульга, але прилаштуватися під його ліву при відборі завжди було непросто. А ще щойно м’яч опинявся у Богдана слідував ривок (для цього мав просто таки вибухову стартову і дистанційну швидкість) і практично завжди удар по воротах. До того ж віе корисно діяв на будь-якій ділянці поля – за потреби повертався в оборону, підбирав м’ячі, активно переміщався по всьому фронту атаки. Прикро, але таких футболістів, яким був наш Богдан Дебенко, зараз ми в області не маємо. Його тренерські успіхи і здобутки базувалися на величезному ігровому досвіді, педагогічному хисті, а найголовніше – на дисципліні, як в організації справи, так і у щоденній роботі. Дмитро Гуменяк, вихованець тренера: Завжди завдячуватиму Богдану Федоровичу за те, що я відбувся як гравець та зреалізувався у футболі. Він навчав нас, хлопчаків, не лише азам футболу, пантрував перші, найважчі наші кроки, дбайливо допомагав розкрити найкращі якості, а найголовніше – безболісно перейти з футболу дитячого у дорослий. З його авторитетною думкою постійно рахувалися, а слову – вірили. Його вихованців радо приймали у різних колективах, оскільки це була своєрідна гарантія якісної роботи. Приємно, що більшість його випускників залишили помітний слід у місцевому футболі, а частина із них, ті, на кого він найбільше сподівався, на кого покладав особливі надії – досягли помітних успіхів на професійному рівні. У зв’язку з цим пригадую випадок. Під час навчання в училищі я майже не пропускав тренувань. Хоч, буду відвертим, у нас були хлопці, котрі намагалися йти на різні хитрощі… Якось і я зважився на подібне. Опісля мав доволі серйозну розмову з Богданом Федоровичем. Дісталося мені тоді, як ніколи раніше. Більше я не пропускав тренувань. Пізніше зрозумів: мені перепало більше за інших, бо тренер вірив у мене, не хотів, щоб я відволікався на дрібниці, тому і вимагав. Найцінніше з того, що я взяв для себе у наставника – це справжній спортивний характер і бійцівські якості, без яких не досягти звершень. А ще – дотримання дисципліни бодай у дрібницях, максимальна концентрація і самовіддача не лише на іграх, а й при підготовці – на зборах, у спарингах чи на тренуваннях, при чому без жодної розслабленості. Богдан Шпирка, вихованець тренера: Ще з дитячих років запам’ятав Дебенка-футболіста. Сьогодні горджуся, що довелося вчитися футболу і грати у командах, які тренував Богдан Федорович. Нас, своїх вихованців, він найкраще навчав особистим прикладом, коли виступав за «Автоливмаш». У тих іграх він і надалі залишався бійцем, його самовіддача у кожному епізоді була просто колосальною. Як футболіст він слугував для нас найкращим прикладом. Майже все від нашого граючого тренера ми намагалися перейняти. Як наставник він був вимогливим, іноді жорстким. Траплялося йому іноді нас наказувати, звісно, коли було за що. Та попри все зайвий раз він не проявляв строгості. Радше навпаки, уміло поєднував у роботі з нами «метод батога і пряника» – як психолог тонко відчував настрій, знав, коли необхідно зменшити навантаження, пожартувати. Але усе тодішнє більшості із нас пішло на користь! Він був хорошою людиною. Вже виступаючи у Вищій лізі ми – я, Володимир Ларін, Дмитро Гуменяк, Ігор Гогіль частенько навідувалися до нього. Він охоче спілкувався, радив, підказував як повести себе нам молодим у тій чи іншій ситуації. І не завжди суто футбольній, а бувало й життєвій. Я і сьогодні вдячний за ту науку, бо була вона надзвичайно потрібною та корисною. Особливо запам’яталося те, як Богдан Федорович ставився до порядку, причому буквально у всьому. «Порядок б’є клас, – не втомлювався повторювати це для нас, – за рахунок цього можна перемагати команди, які подекуди і сильніші». Тренер вважав, що футболіст буде швидше фахово рости, коли правильно дотримуватиметься настанов тренера. Імпровізацію він також вітав, але тільки у випадку, коли вже досягнуто результату і тих вимог, що поставив тренер. Ці важливі постулати я хочу, щоб сьогодні перейняли вже мої підопічні. А ще хотів би, щоб у моїх хлопчиків було таке ж відношення до футболу, як у мого вчителя. Сам же як наставник-початківець взяв би від арсеналу Дебенка-тренера принципи формування колективу, команди і ставлення до дисципліни. В цьому вбачаю запоруку успішної роботи.
