Сьогодні – день журналіста. У день професійного свята взагалі-то не прийнято говорити про буденне, про роботу. Мабуть, це вірно. Та напередодні, схоже, не те що можна, а навіть потрібно.

Для того, щоб відзначити цю подію гідно в гості заведено запрошувати як правило колег. Тож керуючись загальноприйнятими нормами наша редакція не довго шукала достойника у співрозмовники серед собі подібних, а покликала до розмови знаного у краї спортивного журналіста. І діалог наш виявився достоту інформативним, десь навіть корисно-повчальним. Гадаємо читачам «Матчу» також буде цікаво довідатися дещо про життя-буття журналістів, ті чи інші подробиці творчих процесів чи «таємниці», про які, як правило, прийнято найчастіше «шепотітися» на кухні. У нашому випадку – спортивній.

Тож нині гостем номера є Михайло Яремчук.

- Мабуть, що так. Спортсменом я став ще у юному віці. Йдучи служити до збройних сил я вже мав звання майстра спорту. Займався класичною боротьбою. Моїм першим тренером був знаний у нашому краї фахівець Пилип Перета. Я ставав срібним призером чемпіонату колишнього Союзу, навіть готувався до поїздки на світовий чемпіонат до Туреччини. Не поталанило. Під час відбору в Одесі у сутичці з конкурентом москвичем пошкодив надколінник. Мене зняли. Супернику дісталася путівка, а згодом чемпіонський титул, а мені – травма меніска і хрест на сподіваннях і борцівській кар’єрі.

- Було трохи, але по молодості тоді це бачилося не так вже сумно. Я залишився спортивною людиною, бо спорт любив і цим жив. Пізніше я активно займався хокеєм, став чемпіоном області. Тренував мене Богдан Вовкович. Також тривалий час грав у футбол, як без цього. З командою ремзаводу – «Автомобілістом» ми неодноразово сягали фінальних турнірів ФСТ «Колос». Висот бучачського «Колоса» - володаря кубку «Золотий колос» ми не сягали, але до вирішальних ігор добиралися частенько. Дещо пізніше мені навіть довелося очолювати «автомобілістів» після того, як їх залишив наставник Василь Луцький.

Загалом для підтримки спортивної форми я займався багатьма видами спорту, в основному ігровими, більшість із яких і досі залишилися улюбленими. Водночас я закінчив Київський інститут фізкультури.

- Сталося це досить несподівано навіть для самого себе. З подачі тодішнього очільника спорткомітету Віктора Гері – я став головою спорткомітету тодішнього Івано-Франківського району. Причому прийшов я туди ще не маючи вищої спортивної освіти. А до цього був відповідальним секретарем федерації футболу того ж таки Івано-Франківського району.

- Як людина спортивна я був учасником багатьох змагань і глядачем також. Пізніше описував події і подавав їх до газети «Вперед». З часом закінчив режисерське відділення Снятинського культосвітнього училища. Мені, правда, вкотре поталанило. Якось Ярослав Гретчук, який в ту пору працював власкором національного телебачення, запропонував спільну співпрацю над сюжетом, згодом на фільмом. Проба була вдалою, і, як кажуть, пішло-поїхало. Згодом Ярослав Гнесь покликав на місцевий 402-й канал для висвітлення спортивних подій. Я в свою чергу залучив до цього Ореста Олексишина. Ось тут знадобився мій спортивний досвід, організаційні навички, стали у пригоді і перші проби пера.

- Організація Асоціації спортивних журналістів Прикарпаття. Сталося це за ініціативи відділення НОК України в області задля висвітлення спортивної тематики та пропаганду фізичної культури та спорту. До неї увійшли найкращі спортивні журналісти області. Згодом з’явилися і перші плоди нашої праці – побачили світ «Спортивний тиждень», згодом – «Спортивна Галичина», інші проекти.

- Та усі без винятку, адже в них було вкладено багато роботи, часточку серця і душі. У 2007 році за оцінкою роботи з-поміж всіх спортивних програм в Україні саме наші були визнані найкращими, випередивши колег з УТ-1, «Інтера». Подібне визнання – чогось таки варте. А найкращим проектом все ж вважаю «Ніку».

- Спершу народилася ідея організації спортивного вечора-вшанування. Коли обговорювали форму відкинули масу варіантів. І зупинилися на гала-концерті. А щоб це було цікаво не лише людям спорту, а й іншим пересічним громадянам вирішили розбавити це дійство відео сюжетами-розповідями про лауреатів, героїв спортивного року. Взялися з Олексишиним за роботу і у підсумку вийшло наче непогано, в усякому разі незвично і новітньо для нашої області.

- Не знаходимо наразі підтримки у можновладців, меценатів. Ніяк не можемо досягти справжньої дієвості Асоціації спортивних журналістів, яку я наразі очолюю. Задумок багато, а реалізувати їх немає можливості.

- Таке відчуття, що я лишився чи не одинаком серед хвиль бурхливого моря спортивних подій. Прикро, бо не стало футболу в області – зникли і трансляції. А чому так? Адже спортивне життя в області не завмирає. І подій цікавих, повірте, вистачає. Не тішить, що напрацьоване роками виявляється нікому не потрібним – немає належного продовження.

- Знімаю сюжети для ОТБ «Галичина», співпрацюю з відомим спортивним журналістом Валентином Щербаковим.

- Так, що все-таки, на Вашу думку, складає основу журналістської праці.

- Як бачите, спортивним журналістом я став, радше, за вибором долі. Вважаю на цьому шляху мав достатньо гідних вчителів – від Романа Фабрики до Ореста Олексишина. Переконаний, журналістика – це не стільки професія, як щось більше, те, що дане від Бога. Інакше кажучи, це – покликання, стан душі.

- Намагатися робити краще, аніж створили твої попередники. Кожна наступна програма чи то сюжет, обов’язково повинні бути кращими і сильнішими за вчорашні.

- Це безперечно, спілкування зі спортовцями, людьми спорту. Ось основа нашої роботи і зустрічей таких не бракує, і спортсменів особистостей також. Я особисто знайомий ледь не з усіма спортсменами - прикарпатцями – від Андрія Федчука до Христини Стуй. І гордий з цього, бо це наша історія. Окрім того маю хороші стосунки з тренерами, особливо з моїм «тезкою» Дмитром Яремчуком.

- Щиро вдячний. Вам, також зичу усіляких гараздів, наснаги, гострого пера, об’єктивності. Приємно було спілкуватися з колегами, все ж робимо одну, спільну справу.