Радіоприймач під парасолькою – такою була кубкова винагорода «Електрона» у 1976-му
Наш сьогоднішній гість п. Роман Мазур мав допомогти мені втілити
давнішній задум – розповісти про нелегку роботу стадіонного працівника.
Безпосередньо від нього хотілося довідатися про те, чим взагалі, окрім
звичних футбольних баталій, живе стадіон, про його будні, про те, з
якими проблемами ледь не щоднини доводиться стикатися не стільки як
очільнику важливого спортивного об’єкту, а просто як господарнику. Гадаю
і нашим читачам подібна розмова була б пізнавально-цікавою.
Домовитися
про це труднощів не склало, оскільки до людини завжди ставився з
повагою, знав її віддавна, хоча і не настільки близько, а до серйозного
діалогу запросив вперше. Мій співрозмовник люб’язно погодився і прийшов
на зустріч не з порожніми руками, а з товстенькою течкою пожовклих від
часу газет та світлин…
Ось так і стався несподіваний поворот ситуації та сюжету. Пізніше в жодному разі не доводилося жалкувати про подібне, радше навпаки. Може, власне, за ось такі метаморфози я і люблю роботу, якою займаюся. Справа в тому, що директором стадіону Роман Іванович є зараз. В минулому він був вправним футболістом, а ще успішнішим тренером. Команда під йог орудою тривалий час задавала тон в обласних турнірах, сягала переможних вершин у Всеукраїнських змаганнях.
Тож здебільшого про це і говорили. Спогади нашого героя часто сягали часів, яких я не те що не пам’ятаю, а мене тоді ще взагалі не було: про славне футбольне минуле, про пору, яку зараз прийнято іменувати зоряною, про легендарні «Спартак», «Прилад», «Електрон», а ще «Науку» та сьогодення спілкуємося з гостем номера Романом Івановичем Мазуром.
- Виріс я в районі нинішнього облмуздрамтеатру на вулиці, яка колись називалась Чернишевського. У футбол розпочав грати у спортивній секції, що базувалася у костелі. Його, на жаль, чи то наприкінці 1950 – початку 1960-х знесли. Він знаходився неподалік теперішнього готелю «Надія». Потрапив я до групи колишнього судді Якубовського. Разом зі мною займалися Ярослав Вітовський, Ярослав Олійник, Роман Григорук, Володя Могилевський. Пізніше, коли була створена спортивна школа «Спартак», всі ми перейшли туди. Далі я тренувався під керівництвом Маркіяна Рипана та Василя Чепиги. – розпочинає свою розповідь Роман Іванович. У 17 років мене разом з Я. Олійником і Т. Шулятицьким запросили вперше до «Спартака». Так я опинився на зборах в Алушті, наполегливо тренувався. Але до складу не потрапив – з Києва привезли п’ять футболістів…
Я подався до Надвірної, до тренера Володимира Гури і грав на першість області. У тогочасному «Нафтовику» початку 60-х виступали Микола Юрченко і Юрій Шулятицький-старші, Петро Попадинець, Запотович та інші. Непогана була командочка.
В 1963-му прийшла пора йти до війська. «Рекрутували» мене разом із Петром Данильчуком до Львова. Данильчука забрали у «Карпати». Я ж не потрапив до львівського СКА, як сподівався, а опинився в армійському колективі… Тбілісі.
- Ваша «служба» була пов’зяна з футболом? Чим запам’ятався той період?
- Наша команда виступала в чемпіонаті армійських команд. Якось у фінальних змаганнях, що проходили в Сімферополі, забив два голи. Довелося навіть одного разу протистояти збірній України в складі якої виступав мій земляк Володимир Петраш. Прохали залишитися в Грузії і виступати там, але я повернувся додому, в «Спартак» до Мирослава Івановича Думанського. В тому сезоні якраз встиг відіграти три заключні поєдинки з командами Горлівки, Єнакієво і Тореза. Та у команді знову не залишився…
- Чому?
- За сімейними обставинами. Змушений був піти на завод «Промприлад». Працював слюсарем – інструментальником, а разом з тим грав за «Прилад» - на першість міста, згодом на першість області. Водночас, ще встигав виступати у чемпіонаті Закарпатської області за команду Рахова.
- Ким був Мазур-футболіст за амплуа?
- Нападником. Навіть достатньо забивав. Та і було кому: на першість Івано-Франківська виступало 16 команд, сильним був обласний чемпіонат. В ту пору не було проблемою з юнаків сформувати збірну команду області, при чому не одну, а одразу кілька. Ось як працювали школи! Що казати,коли у нас у заводській першості змагалося 14 команд. Баталії на теперішній «Науці» були ще ті… І атмосфера незабутня.
- Тож витоки славного «Електрона» потрібно шукати якраз у тій масовості?
- Безперечно. То були часи, коли ледь не кожне підприємство мало свою футбольну команду. Змагатися у різноманітних турнірах було престижно. Приладівське керівництво також приділяло належну увагу розвитку спорту і футболу зокрема. Команді були створені хороші умови для роботи: ми достатньо тренувалися, їздили на збори. Тренував нас Мирослав Думанський. Від початку 1970-х більше, ніж на десятиліття той колектив задавав тон в обласному чемпіонаті. Коли я ще грав, то три рази ставав чемпіоном області, стільки ж а може більше здобував кубок.
- А як стався ваш перехід до тренерства?
- Мирослава Івановича Думанського запросили очолити СДЮШОР і все відбулося наче само по собі. Чому я? Навіть і не знаю. Може тому, що вмів гуртувати людей, відчував їх. Та і досвід який не який у футболі мав.
- Основу того колективу приладівців складали колишні спартаківці…
- Це розпочалося ще до мого приходу на тренерський місток. Виконавці, які залишали провідну команду, як правило, йшли до нас. На заводі вони набували фаху та продовжували грати на належному рівні. А працювати з ними було не важко. Хоча характери були різні, але у ставленні до гри вони залишалися справжніми професіоналами.
- Яким був тодішній рівень команд, що змагалися у чемпіонаті колективів фізкультури? Ваша команда мусіла бути конкурентоспроможною у цих баталіях?
- У турнірі КФК того часу змагалося понад 70 команд. Тільки із Запоріжжя одного бувало виставляли 5-6 колективів. І це за спортивним принципом, який тоді діяв неабияк строго, не те що зараз. «Електрон» як чемпіон Франківщини грав у тому турнірі стабільно-постійно.
Детальніше у № 21 Газети "МАТЧ"
| 
