Любов до футболу мені прищепив шкільний вчитель фізкультури Іван Васильович Діфес, котрий на аматорському рівні був вправним гравцем. В 17-річному віці я почав займатися у Калуській ДОСШ в групі підготовки тренера Євгена Облова. Разом зі мною ази популярної гри студіювали відомі нині легкоатлет Євген Аржанов та футболіст і тренер Петро Кушлик. Тогочасна наша команда – юнацький склад калуського «Будівельника» ставала чемпіоном Івано-Франківщини серед дитячо-юнацьких спортивних шкіл. Водночас я захищав честь команди Боднарова, що у ту пору виступала у групі «В» (третя ліга) обласної першості.
Трудовий шлях розпочав на івано-франківському приладобудівному заводі. Працював шліфувальником. Та футбол не полишив – виступав за заводську команду, яка змагалася у обласній першості ФСТ «Авангард». Після служби у збройних силах два сезони віддав ямщицькому «Цементнику»,  опісля пов’язав футбольну долю з франківським «Автомобілістом». Нехай той колектив, як кажуть, зірок з неба не апав, але був міцним горішком – частенько псував настрій лідерам. Ми грали і тренувалися з такою самовіддачею, яку зараз навряд чи побачиш. Наш тренер – Богдан Вовкович -  завжди цікаво проводив тренування. Заняття у нас були достоту начисеними. Досить сказати, що за ескізами Богдана Григоровича спеціально для тренувальної роботи було розроблено багато допоміжного обладнання – кільця, мішені, різновисокі бар’єри, тощо. Коли увесь цей «скарб» везли на стадіон – теперішню «Гірку» - він заледве вмістився у кузові «КАМАЗу». Потім ці знаряддя слугували не лише нашій команді – доволі часто за ї допомогою тренувалися гравці з інших обласних колективів. Був навіть період, коли я на нетривалий час став граючим тренером «Автомобіліста», замінивши Богдана Вовковича. Мені на ту пору було 23 чи 24 роки. Трохи згодом тренерські обов’язки перебрав Михайло Яремчук – нині відомий у краї тележурналіст.
Як футболіст я, можна сказати, не відбувся. Просто не розкрився до кінця. Грав у півзахисті. І хоча з м’ячем був на «ти», вважався технічним, але швидкості мені таки бракувало. Мабуть на заваді стало те, що справжньої футбольної школи мені якраз не вистачило. Якраз цей фактор, вважаю, наблизив мене до тренерства, причому у доволі молодому віці. Я зрозумів, що на цій царині зможу проявити себе краще. Чомусь саме робота з дітьми – юними футболістами вабила мене найбільше і просто таки полонив дитячий футбол. До того ж мав давню мрію – знаходити футбольні таланти, допомагати їм рости та розкривати свої найкращі  якості. Це і намагався сумлінно робити. Спершу у рідному селі, а згодом там, де доводилося працювати. Як ніколи у нагоді стали знання, отримані у Львівському інституті фізкультури.
Мені ще не виповнилося і 30-ти, коли я із заводу перейшов працювати у відділення футболу ДЮСШ №2. До речі, пізніше на моєму життєвому шляху подібне траплялося частенько – заради футболу, заради можливості бути дитячим наставником, я кілька разів змінював чи відхиляв більш привабливі з фінансової точки пропозиції. Були, щоправда, періоди, коли я повертався у футбол.  А може, сказати правильніше, то футбол повертав мене до себе. Так з кінця 1970-х я тісно пов’язав себе з дитячо-юнацьким футболом. Як тренер сьогодні по праву горджуся таким своїми вихованцями як Юрій Костишин, Мафтій Кудла, Богдан Шпирка, Володимир Хома та іншими. Ще один із моїх учнів – Володимир Довган в середині 1980-х став чемпіоном Союзу РСР серед школярів. Окрім того, упродовж півтора десятка років я працював тренером різних юнацьких збірних команд івано-франківщини, які ставали переможцями і призерами футбольних змагань різного рівня. Довелося плідно співпрацювати у тандемі з Борисом Пазухіним, Тарасом Белеєм, Богданом Дебенком та іншими наставниками. Так наша команда (гравці 1972 р.н.) стала срібним призером юнацьких ігор в Одесі. У фіналі ми поступилися лише господарям. Кістяк тієї дружини складали Русановський, Хома, Волосянко, Кіцул, Ружило…
На рівні обласних футбольних змагань мені також випало працювати тренером юнацького складу івано-франківської «Барви» - колективу, який захищав честь заводу тонкого органічного синтезу (ТОС). Тодішні мої підопічні по праву вважалися провідною юнацькою командою в області. До сьогодні залишаюся переконаним, що саме юнацький склад витягнув «Барву» до першої групи (сучасна перша ліга області), де ТОСівці не без успіху змагалися з десяток років. На наші поєдинки в ті роки бувало частенько навідувався директор заводу Зіновій Шкутяк. «Барва», домашньою ареною якій тривалий час слугував стадіон у Ямниці, пізніше передислокувалася до Тязева, де за планами для неї мали збудувати стадіон. Вже навіть частину будматеріалів завезли. Було це вже тоді, коли Зіновій Васильович перейшов працювати до міськвиконкому, а очільником ТОСу став Жураківський. Так чи інакше, зі стадіоном для команди тоді якось не склалося та і самої команди вистачило ненадовго. Хоча її виконавці підсилили інші обласні колективи. Так, приміром, Володимир Хома та Андрій Хлібкевич перебралися до Надвірної, Василь Костюк – до Коломиї…
Згодом так сталося, що я трохи відійшов від активного футболу, інакше кажучи, «змінив амплуа». Причина була більш аніж поважною: сельчани довірили мені посаду сільського голови Боднарова. Було це з 1994-го по 1998 рік. Та опісля я знову повернувся у футбол. Мав нагоду очолити ДЮСШ «Прикарпаття», та коли цього з різних причин не сталося, Тарас Петрович Клим запросив мене працювати до обласної федерації футболу у щойно створеному благодійному фонді «Прикарпатський футбол». Практично одночасно я очолив комітет дитячо-юнацького футболу ОФФ. Відтоді, з квітня 1998-го, волею долі я став футбольним функціонером. Дві каденції був заступником голови федерації (Зіновія Шкутяка), виконував функції першого заступника та виконавчого директора за головування Віктора Анушкевичуса. Знаю, якою б казенщиною не віддавало слово «функціонер», але ж суть не у самому слові, а найперше у змісті та якості зробленого. Як на мене функціонер – це, передусім, організатор. І праця ця дуже нелегка і потрібна. Тому свою теперішню роботу на ниві розвитку крайового футболу вважаю не менш відповідальною, ніж копітка праця з пошуку та підготовки нашої футбольної зміни. Скажу навіть більше, щоденні клопоти в ОФФ дозволяють спілкуватися постійно із дитячими наставниками області, багато їздити і завдяки цьому бачити проблеми розвитку улюбленої дитячої гри на місцях, аналізувати та підходити до їх вирішення системно. Одним словом, постійно тримати руку на пульсі у розвитку цього важливого футбольного напряму. Як відомо, вдосконаленню немає меж, тому доводиться наполегливо трудитися, щось покращувати, вдосконалювати. З року в рік на якісно новий рівень виходять обласні баталії на призи «шкіряного м’яча» та змагання дитячо-юнацької футбольної ліги області. Останнім часом вдалося істотно розширити сітку різних дитячо-юнацьких турнірів, які охоплюють різні вікові категорії майбутніх майстрів футболу. Особливо пишаюся тим фактом, що за моєї ініціативи та безпосередньої участі народилися та набули популярності інші масові змагання – розіграш Кубка чемпіонів міст та районів області.  Зусиль задля організації та втілення у життя усіх напрацювань дійсно покладено багато. І у цьому не лише моя заслуга як голови комітету. Просто з роками у обласній федерації підібрався колектив однодумців, людей відданих справі служіння футбол і всі ми спільно працюємо і таки досягаємо помітних результатів.
Разом з тим, задіяність у обласній федерації дала мені змогу працювати у тісному контакті з керівниками Федерації футболу України, неодноразово бути присутнім під час візитів в Україну очільників світового та європейського футболу –Блаттером, Йохансоном та іншими, відвідувати у складі делегацій ФФУ поєдинки національної збірної та київського «Динамо» в Німеччині, Польщі, Італії, Вірменії, Туреччині…
А ще будучи з 2001 року делегатом ФФУ на поєдинках команд другої професійної ліги я мав можливість багато спілкуватися з президентами клубів, тренерами команд, керівниками обласних федерацій. При такому обміні досвідом неодмінно брав щось корисне для себе і щось варте уваги завжди намагався застосовувати чи використати у своїй діяльності.
Загалом за все те добре, що відбулося  у моєму житті, з те, як воно складається, я багато в чому завдячую футболу. Не в останню чергу за його допомогою доля звела мене із багатьма  хорошими людьми, які мали на мене великий вплив, допомагали, які, можна стверджувати, багато в чому сформували мене як особистість. Зокрема це колишній директор ДЮСШ №3 Михайло Дебенко та її нинішній очільник, відомий наставник Богдан Коваль, а також тренер з легкої атлетики Борис Яскевич. Тому навіть сьогодні, зважуючись на якісь важливі кроки чи справи, намагаюся передовсім звірятися з ними – думаю, як би вони вчинили в тій чи іншій ситуації, яке рішення прийняли б.  Одним словом, багато в чому рівняюся на них.
Разом із дружиною Марією виховали дочку та двох синів. Прагнув, щоб хлопці  стали футболістами та досягли у грі більшого ніж вдалося мені. Обидва вони грали, але помітних успіхів не досягли. Молодший – Володимир, щоправда, залишається у футболі – подався в суддівство: є арбітром першої національної ліги, очолює Калуську районну федерацію футболу. Інша частина родини Луцьких трудиться на педагогічній ниві – це дружина, дочка і старший син. Свого часу я також вчителював. За підготовку футболістів удостоєний звання «Відмінник освіти України». А за службу футболові нагороджений почесною відзнакою федерації футболу України «За заслуги».
Записав Ігор Костюк.