Минулої суботи в Іано-Франківську на стадіоні державної служби з надзвичайних ситуацій імені Героїв-пожежників відбувся футбольний турнір юнацьких команд на Кубок Меморіалу «Дем’янів лаз», присвячений вшануванню світлої пам’яиі Федора Пастушенка та інших футболістів, членів ОУН, розстріляних у Дем’яновому лазі та інших місцях нашого краю. Цьогорічні баталії юних футболістів (гравці 2001 р.н. та молодші) вже треті за ліком. Два попередні турніри у 2012-2013 роках проходили у Ямниці. Окрім того, що кубок Меморіалу вперше гостинно прийняв обласний центр, була у змагань й інша новація - з 2014-го баталії, у порівнянні з попередніми, дещо змістили у часі. Відтепер ймовірніше за все вони проводитимуться восени, а не, як раніше, у травні. У подібному також бачиться певний символізм, адже теперішній турнір відбувався у День працівників фізичної культури і спорту. А ще звітний турнір також був писвячений  25-ій річниці проведення розкопок місця масових розстрілів українців московським окупаційним режимом у 1939-1941 роках в урочищі «Дем’янів лаз».

15 вересня цього року йому могло б виповнитися 60 років. Кольори Івано-Франківського «Спартака-Прикарпаття» він захищав упродовж п’яти сезонів. Нехай і не найуспішніших у історії команди, та все ж залишив по собі добри спомин насамперед самовідданою грою. На полі він був «робочою конячкою»: виконував величезний обсяг роботи. Всі поєдинки для нього були однаково важливі і він щоразу віддавався грі сповна. Інакше не умів, по іншому бути просто не могло. Чіха-футболіста вирізняли добра технічна оснащеність, поставлений удар, уміння віддати точну націлену передачу. Ці ігрові якості робили його корисним на позиції опорного півзахисника. А ще він, як ніхто інший умів приймати м’яч на груди, прикривати його корпусом і зупиняти.
Не можемо не згадати про футбольне довголіття Василя Дмитровича. Він продовжував виступати на високому рівні навіть після того, як виповнилося 40, хоча вирішив завершити у 1990-му, та згодом повернувся. Для того, щоб радувати уболівальників, допомагати партнерам передаючи їм свій досвід і слугуючи прикладом. Він планував грати і довше, але не судилося… Восени 2008-го невиліковна хвороба вирвала Василя Дмитровича із наших лав.
Нині, згадуючи великого майстра, пропонуємо читачам фрагменти одного із не чисельних його інтерв’ю, яке він дав іншому знаному в минулому футболісту Мирославу Ступару. Відтоді коли цей матеріал побачив світ (був надрукований на шпальтах тогочасного популярного футбольного часопису «90 хвилин») минуло два десятиліття, але навіть через роки він не втратив своєї актуальності. Навпаки, дозволяє по новому розкрити для нас постать Василя Чіха як гравця, як людину і як особистість.

Його ім’я – яскрава сторінка  у літописі нашого прикарпатського футболу. В недалекому минулому  він творив його історію як гравець і тренер, а сьогодні сприяє його становленню, популяризації та розвиткові у якості футбольного функціонера.
Та по суті своїй, а найперше – в душі, Василь Андрійович був і залишається дитячим тренером. Адже працею на цій царині його пам’ятають найбільше, тут якнайповніше розкрився його талант педагога-вихователя і наставника молоді, саме тут він досяг найбільших своїх перемог та успіхів. Для кількох поколінь юних футболістів Луцький-тренер ств другим батьком, бо ділив із ними радість перемог та гіркоту невдач, вчив не тільки футбольних а і життєвих премудростей.
Він і нині не полишає роботи, яка направду є його покликанням та стала справою життя – віддано служить футболові – очолює у обласній федерації комітет дитячо-юнацького футболу. І на своєму сьомому десятку Василь Андрійович залишається таким же жвавим і азартним, як ті дітлахи, для яких старається, яким віддає частину свого серця. Іноді просто дивуєшся, як у нього на все вистачає наснаги: на проведення дитячих змагань, що наче у калейдоскопі змінюють одні одних, на тренування, що їх і зараз проводить з групою хлопчаків у рідному Боднарові, зрештою, на роботу організаційну, паперову, а ще – на різноманітні ходження кабінетами задля переконування, діставання чи просіння. І все оце для дітей, заради їхнього футбольного майбутнього.
Можемо лише по-доброму заздрити цьому сивочолому чоловікові, його цілеспрямованості та наполегливості, бо він віддає себе улюбленій справі не помічаючи ні років, ні втоми, не рахуючись з часом, і щиро дякувати за це і брати за приклад.
Ми тривалий час і неодноразово спілкувалися із нашим сьогоднішнім гостем, причому на різноманітні, більше, звісно футбольні теми, і ось що він сам розповів для читачів «Матчу» про себе, про своє життя у футболі.