- Володимире Романовичу, як так сталося, що Ви очолили поберезьку команду?
- Тут все просто. Справа у тому, що мої батьки родом із Побережжя. Сільський голова Леся Степанівна Іванків якось поцікавилася чи не маю я бажання потренувати місцеву команду. Я вирішив спробувати.
- Які фактори при цьому стали визначальними, що вплинуло на Вашу згоду?
- Найперше, це була можливість продовжувати самому грати у футбол та ще й зайнятися одночасно тренерською діяльністю. З іншого боку з’являлося більше можливостей частіше навідувати батьків.
- Знаю, це не перший Ваш тренерський досвід.
- У тенічному університеті нафти і газу, де я працюю, доводилося раніше тренувати студентські команди, які виступали на студентських чемпіонатах України з футболу. Також доводилося приймати участь у різноманітних європейських студентських турнірах. Минулого року, приміром, наші футболісти-студенти приймали участь у змаганнях серед команд української діаспори, які відбувалися в Австралії.
- З чого почали формування нанішнього «Дністра-Рітаса»?
- Принцип комплектування, зважаючи на можливості, був простим. До нас приходили і залишалися ті виконавці, які бажали грати у футбол. Основу, звісно, складають місцеві футболісти - їх з десяток. Перед стартом наші лави поповнили брати Тарас і Олег Гнатишини. Окрім того погодилися грати за нашу команду мої колишні студенти - нападник Богдан Гутник та воротар Микола Трач, які раніше виступали за долинян. У хлопців були запрошення «побігати» на першість району, але вони вирішили змагатися на дещо вищому рівні. Як бачите, у нас є молоді й досвідчені виконавці. Всі вони стараються. Нехай не завжди вистачає вміння, десь не таланить... Не завадило б нам підсилити захист і середню ланку хоча б 2-3 гравцями.
- Кого б ви виокремили у своїй команді?
- Передусім Тараса Гнатишина. Він - справжній лідер нашого колективу. Гравець досвідчений, але щоразу виходить на гру з великим бажанням і корисно діє всі 90 хвилин.
- Ви ще самі продовжуєте виходити на поле. Чого тут більше - необхідності чи бажання?
- І того й іншого однаково. А найголовніше  через те, що кваліфікованих футболістів нам бракує.
- Граючих тренерів у обласних командах нині вистачає, але кожен із них по різному відповідає на запитання про те, звідки у такому випадку краще керувати діями підопічних- - безпосередньо з поля чи з технічної зони. Що з цього  приводу скажете Ви?
- Перебуваючи у полі, можливо, не все добре побачиш, вірно оціниш, але, власне, саму гру, її нерв та пульс відчуваєш краще і якнайповніше. Є моменти, які від лави запасних бачиться краще. Тож єдиної думки стосовно цього бути не може.
- Які завдання стоять перед командою у поточній першості?
- У нас скромні фінансові і кадрові можливості, тому якихось особливих завдань перед командою не ставили. Головне із них - зберегти футбол у Побережжі, причому футбол хорошого рівня. Далі - просто грати у футбол і при цьому не пасти задніх у турнірі, як це було раніше.
- Як Вам при цьому вдається мотивувати команду, налаштовувати її на поєдинки?
- У мене до хлопців чи не єдина вимога - щоразу виходимо на поле для того, щоб той, хто по справжньому хоче грати у футбол, не зважаючи на якому змагальному рівні це буде, повинен на кожну наступну гру знаходити для себе мотивацію, ставити перед собою найвищі завдання і цілі та максимально задля цього викладатися на полі. Інакше не досягнеш прогресу і звершень.
- Наскільки великим є потенціал Вашої команди сьогодні?
- Ми продовжуємо боротьбу за потрапляння до основного фіналу першості. Маємо шанси на потрапляння до чільної вісімки колективів. Навіть сьогодні ця команда може  додавати, покращувати гру, а її виконавці - рости. Нам би ще дещо підсилитися... Ось ви як гадаєте, команда яка усі свої очки взяла виключно на виїзді, має значний потенціал? Як на мене - однозначно.
- А чому саме так складається?
- Складно відповісти. Часто так бувало, що ми поступалися дома просто-таки через безглузді, дитячі помилки. А може тому так траплялося, що на виїзді «Дністру» гралося легше - не було тиску відповідальності будь-що здобувати очки, як це відбувається удома. А подібне, повірте, неабияк сковує, особливо молодих і ще не надто майстерних футболістів передусім психологічно.
- І все ж, чи були у першій частині сезону такі матчі команди, які Ви можете виділити?
- Найперше згадаю надскладну гру у Ямниці. Суперечка вийшла достойною. За рівної в цілому гри, яка проходила за складних погодніх умов, результат міг бути різним. Але нам вдалося забити і перемогти 1:0. Окрім того добре відіграли в Перегінському (перемогли 8:0) та стартовузустріч у Братківцях (1:1). Нам частенько чогось не вистачало: із тими ж болехівцями грали на рівних 70 хвилин, а потім - недотерпіли і пропустили. У підсумку 0:3. Поєдинок проти «Колоса» вже у другому колі із їх числа. На останніх хвилинах гри ми не забиваємо. Натомість тут же з атаки у відповідь забивають братківчани і перемагають 2:1 у Побережжі.
-Нещодавню домашню зустріч проти «Лімниці», мабуть, виокремите якось по особливому?
- Ще б пак. Нарешті ми перемогли вдома. Поєдинок обіцяв бути важким. Таким він, зрештою, і став. Це було протистояння за 6 очок. У разі нашої невдачі, могли опинитися на останньому місці у таблиці. Тепер подібного швидше за все не буде. Нам довелося нелегко ще й через погодні умови - спеку і духоту. До того ж напередодні втратили двох виконавців - хлопцям просто запропонували кращі умови...
- Які основні чинники все ж обумовили цю знакову перемогу?
- Напевно те, що нам вдалося забити першими перед самісінькою перервою і домінувати упродовж усі 90 хвилин. Ми утримували комфортну двом’ячеву перевагу практично до фінального свистка. У нас один лишень Гутник  мав щонайменше три моменти щоб забити. Щось не йшло йому того вечора.
- Пригадайте, напередодні Ви якось по особливому налаштовували хлопців?
- Завдання було єдине - нарешті здобути в рідни стінах три заповітні очки. Футболісти також це добре розуміли. Цієї перемоги зачекалися і команда і уболівальники. Адже це перша домашня перемога  «Дністра-Рітаса» за два роки (!). Сподіваюся вона додасть нам впевненості і віри у власні сили, а нашим уболівальникам - оптимізму.
- Яким Вам загалом бачиться рівень цьогорічного турніру у другій лізі?
- Скажу відверто, торік, коли я виступав у складі «Сокола» з Павлівки, першість однозначно була сильнішою принаймні у нашій «північній» зоні. Цьому не в останню чергу, як на мене, «сприяє» формула змагань. Вона якась не до кінця зрозуміла. Якщо за підсумками першого етапу 8 найсильніших продовжують боротьбу, то решта учасників - тільки за бажанням чи по можливості. Що це за другий етап такий для ненайсильніших, коли у ньому доводиться грати тільки 1-2 гри? Це виходить якась змішана чемпіонатівсько-кубкова схема розіграшу, а як на мене, повинна бути котрась одна - колова, коли учасники кожен з кожним зустрічається двічі. А «золоті» очки - та ще вигадка. Виходить, що та команда, яка набрала їх мало, взагалі втрачає сенс боротися за найвищі місця.
- А із більш позитивного?
- Виступ дебютантів, те, з яким бажанням вони змагаються. Особливо турнірний поступ «Колоса». Не перестаю дивуватися майстерності та завзяттю братківчанина Тараса Кузика. Людині вже 45 років, а вона веде за собою колектив, є його стрижневим виконавцем. Також приємно вразили болехівці - у порівнянні із роком минулим вони істотно додали. І вирізняє їх якраз зіграність виконавців.
Ігор Костюк.