Про подібний феномен взагалі-то існує дві полярно-протилежні думки: або «на дітях геніїв природа відпочиває», або звичніше для нас , «яблуко від яблуні...». У нашому конкретному випадку це однозначно друге. Олег Гнатишин - гравець, який зірок з неба не хапав, не міг похизуватися титулами та гучними звитягами, але на полі щоразу віддавався сповна. Йому не судилося виступати на найвищому футбольному рівні, але на теренах обласного футболу його ім’я, гра та майстерність добре знані і не можуть не викликати поваги. Вихованець ДЮСШ №2 та ДЮСШ Прикарпаття (тренери В.Луцький та С.Рибак) він доволі рано розпочав виступи у обласних змаганнях. Тоді йому не було ще і 17-ти. Продовжує Олег радувати нас своєю грою і до нині. Він виступав свого часу за команди Отинії, Угринова, Струпкова, різні колективи в структурі ФК «Прикарпаття», найповніше розкрився у франківському «Автоливмаші»... Останніми роками наш герой не без успіху захищав кольори ямницького «Вихору» та поберезького «Дністра-Рітаса». Провівши значну частину матчів у середній ланці Олег хоча і забивав не часто, але полюбляв цю справу і робив це іноді вишукано, зі смаком.
Тепер про інше. Олег та його старший брат Тарас є синами відомого на Прикарпатті гравця із славного покоління спартаківців епохи кінця 1960-х середини 1970-х., вправного бомбардира Михайла Гнатишина. То ж задаєшся питанням: чи могло у цій сім’ї бути інакше?
Згадуємо про це не просто так, а з того приводу, що саме Олег Гнатишин виграв суперечку бомбардирів у змаганнях Християнської Футбольної  ліги, які фінішували нещодавно. Про те, як голеадор торував собі шлях до вершини, про турнір, про поєдинки і, звісно, голи говоримо з винуватцем події та нашим гостем номера.

З тижневою перервою продовжуємо інтерв’ю з гостем номера Сергієм Пташником

Ймовірно вже за рік змагання проходитимуть у новому форматі Минулої суботи взяв старт багатомісячний марафон одного із наймасовіших дитячо-юнацьких турнірів Прикарпаття футбольного - розіграш дитячо-юнацької футбольної ліги області (ДЮФЛО). Напередодні ми поспілкувалися із головним суддею популярних баталій п.Василем Луцьким.

Дивлячись на нього в подібне не одразу й повіриться, але так воно є насправді - першого жовтня Сергієві Пташнику виповнилося 50! Привітати ювіляра та поспілкуватися - кращого приводу годі було шукати. Знаючи Володимировича віддавна, і не останню чергу як цікавого співбесідника, налаштовувався на грунтовну тривалу, але водночас легку розмову. І не помилився. Монолог іменинника, який я час від часу переривав, встромляючи запитання, вийшов достоту емоційним та відвертим. Зрештою, таким, яким завжди був і сьогодні залишається сам Пташник - прямим у висловлюваннях, іноді різким у оцінках, непримиренним, що завжди та стосовно всього мав власну думку і позицію, почасти відмінні від загальноприйнятих. Може все оце не в останню чергу і завадило йому зреалізувати себе як футболіста. А ще надмірна легковажність не дозволила сягнути найвищих спортивних вершин. Його, направду, вважали дуже талановитим, пророкували світле футбольне майбутнє, бо змолоду для Сергія, здавалося, у футболі не було секретів, все давалося легко і просто. Але, дарованим природою, він не зміг належним чином розпорядитися. Наш гість цього і не приховує, вже зараз називаючи речі своїми іменами. І за словами-спогадами не одразу збагнеш, чи шкодує за втраченим. Принаймні в очах та голосі тіні сумніву не помітно. А в душі?.. За свою кар’єру він вдосталь намандрувався футбольною Україною, втім, як і залишив помітний слід на теренах краю, але при цьому щоразу повертався до команди, в якій розпочинав свій шлях - до «Прикарпаття». До колективу, з яким у нього взаємостосунки, бувало складалися непросто. Та попри все якраз її він вважає своєю та рідною. Чи не тому прикарпатський футбольний загал звик до того, що Сергій завжди був, є та залишатиметься у рідному Івано-Франківську, незважаючи на всі його минулі та майбутні «робочі відрядження». Сьогодні хтось пригадує його як вправного шульгу, надзвичайно швидкого, в тому числі і у роботі з м’ячем. Іншим він запам’ятався як футболіст, який встиг пограти на усіх позиціях, окрім воротарської, і був однаково корисним. Істинні гурмани гри мільйонів, мабуть, цінували Пташника-гравця за непоступливість у боротьбі, адже він завжди опинявся там, де було найгарячіше, де було найважче, там де боляче і багато били і траплялося травмували, іноді навіть важко. Але він ніколи не шкодував себе . А комусь припали до смаку його голи (яких небагато налічувалося на професійному рівні, але вдосталь назбиралося у інших змаганнях) та так ставалося, що вони виявилися найпотрібнішими. Йому вдавалося забивати нашим одвічним опонентам - тернопільській «Ниві» у 1988-му, у Вищій Українській лізі донецькому «Металургу» вже через 11 років. Була ще низка влучних ударів, котрі ставали вирішальними у різноманітних ветеранських та міні-футбольних баталіях. Нинішнє покоління уболівальників більше пам’ятає Сергія Володимировича як наставника івано-франківських «Факела», «Прикарпаття» і «Тепловика», бурштинського «Енергетика» та «Княгинина» з Підгайчиків. Періоди ті складалися по різному за досягненнями, були неоднозначними в оцінках, вдалими і не дуже, бо зусилля тренера, як це часто трапляється, не були належно поціновані і відзначені. Але наш нинішній герой не опускав рук, з високо піднятою головою з честю виходив з будь-якої ситуації. Навіть сьогодні, здається що він любої миті готовий вийти на поле і поринути у вир боротьби, чи хоч зараз очолити команду, якій потрібна його допомога. При цьому у житті він надалі залишається сповнений оптимізму та хорошого настрою. Тож про все це, а також про багато чого із футбольного і просто життєвого, веселого, а часом і навпаки, говорилося із Сергієм Володимировичем упродовж тривалого часу, який за хронометражем не умістився навіть в один футбольний матч.

Минулої суботи в Іано-Франківську на стадіоні державної служби з надзвичайних ситуацій імені Героїв-пожежників відбувся футбольний турнір юнацьких команд на Кубок Меморіалу «Дем’янів лаз», присвячений вшануванню світлої пам’яиі Федора Пастушенка та інших футболістів, членів ОУН, розстріляних у Дем’яновому лазі та інших місцях нашого краю. Цьогорічні баталії юних футболістів (гравці 2001 р.н. та молодші) вже треті за ліком. Два попередні турніри у 2012-2013 роках проходили у Ямниці. Окрім того, що кубок Меморіалу вперше гостинно прийняв обласний центр, була у змагань й інша новація - з 2014-го баталії, у порівнянні з попередніми, дещо змістили у часі. Відтепер ймовірніше за все вони проводитимуться восени, а не, як раніше, у травні. У подібному також бачиться певний символізм, адже теперішній турнір відбувався у День працівників фізичної культури і спорту. А ще звітний турнір також був писвячений  25-ій річниці проведення розкопок місця масових розстрілів українців московським окупаційним режимом у 1939-1941 роках в урочищі «Дем’янів лаз».