15 вересня цього року йому могло б виповнитися 60 років. Кольори Івано-Франківського «Спартака-Прикарпаття» він захищав упродовж п’яти сезонів. Нехай і не найуспішніших у історії команди, та все ж залишив по собі добри спомин насамперед самовідданою грою. На полі він був «робочою конячкою»: виконував величезний обсяг роботи. Всі поєдинки для нього були однаково важливі і він щоразу віддавався грі сповна. Інакше не умів, по іншому бути просто не могло. Чіха-футболіста вирізняли добра технічна оснащеність, поставлений удар, уміння віддати точну націлену передачу. Ці ігрові якості робили його корисним на позиції опорного півзахисника. А ще він, як ніхто інший умів приймати м’яч на груди, прикривати його корпусом і зупиняти.
Не можемо не згадати про футбольне довголіття Василя Дмитровича. Він продовжував виступати на високому рівні навіть після того, як виповнилося 40, хоча вирішив завершити у 1990-му, та згодом повернувся. Для того, щоб радувати уболівальників, допомагати партнерам передаючи їм свій досвід і слугуючи прикладом. Він планував грати і довше, але не судилося… Восени 2008-го невиліковна хвороба вирвала Василя Дмитровича із наших лав.
Нині, згадуючи великого майстра, пропонуємо читачам фрагменти одного із не чисельних його інтерв’ю, яке він дав іншому знаному в минулому футболісту Мирославу Ступару. Відтоді коли цей матеріал побачив світ (був надрукований на шпальтах тогочасного популярного футбольного часопису «90 хвилин») минуло два десятиліття, але навіть через роки він не втратив своєї актуальності. Навпаки, дозволяє по новому розкрити для нас постать Василя Чіха як гравця, як людину і як особистість.

Його ім’я – яскрава сторінка  у літописі нашого прикарпатського футболу. В недалекому минулому  він творив його історію як гравець і тренер, а сьогодні сприяє його становленню, популяризації та розвиткові у якості футбольного функціонера.
Та по суті своїй, а найперше – в душі, Василь Андрійович був і залишається дитячим тренером. Адже працею на цій царині його пам’ятають найбільше, тут якнайповніше розкрився його талант педагога-вихователя і наставника молоді, саме тут він досяг найбільших своїх перемог та успіхів. Для кількох поколінь юних футболістів Луцький-тренер ств другим батьком, бо ділив із ними радість перемог та гіркоту невдач, вчив не тільки футбольних а і життєвих премудростей.
Він і нині не полишає роботи, яка направду є його покликанням та стала справою життя – віддано служить футболові – очолює у обласній федерації комітет дитячо-юнацького футболу. І на своєму сьомому десятку Василь Андрійович залишається таким же жвавим і азартним, як ті дітлахи, для яких старається, яким віддає частину свого серця. Іноді просто дивуєшся, як у нього на все вистачає наснаги: на проведення дитячих змагань, що наче у калейдоскопі змінюють одні одних, на тренування, що їх і зараз проводить з групою хлопчаків у рідному Боднарові, зрештою, на роботу організаційну, паперову, а ще – на різноманітні ходження кабінетами задля переконування, діставання чи просіння. І все оце для дітей, заради їхнього футбольного майбутнього.
Можемо лише по-доброму заздрити цьому сивочолому чоловікові, його цілеспрямованості та наполегливості, бо він віддає себе улюбленій справі не помічаючи ні років, ні втоми, не рахуючись з часом, і щиро дякувати за це і брати за приклад.
Ми тривалий час і неодноразово спілкувалися із нашим сьогоднішнім гостем, причому на різноманітні, більше, звісно футбольні теми, і ось що він сам розповів для читачів «Матчу» про себе, про своє життя у футболі.

Навряд чи хтось сперечатиметься стосовно того, що нинішній футбол потребує чималих фінансових ресурсів. Без них він просто-таки неможливий.  І аматорський  також. Його розвиткові за непростої ситуації, мабуть, важче у рази, аніж його професійному братові, що увагою, як правило, не обділений. Як у такому випадку  функціонувати любительському осередку, де і у який  спосіб вишукувати копійчину, на що сподіватися? Аналогічні чи пов’язані із цим питання залишаються нагальними упродовж сезону і потребують ледь не щоденного  вирішення.
А витрати, до слова, повірте. Чималі. Навіть за самими скромними і часто вже приблизними підрахунками обласна футбольна команда обходиться на рік у кількасот тисяч гривень… Тож життєдіяльність таких колективів, в основному, - справа самих колективів та їх очільників. У наших реаліях так буває найчастіше. Тому кожен виживає як може – збираючи з миру по нитці, вишукуючи резерви, прохаючи або сподіваючись на увагу.
Нинішнє фінансове благополуччя команд, зазвичай, справа рук бізнесових структур, приватних підприємців чи просто людей небайдужих. Як тільки їх за їхню жертовність не величають – меценатами, доброчинцями, різного роду спонсорами, тощо. Яких тільки слів вдячності заслуговують вони. Зауважимо, цілком заслужено.  А чи багато ми з вами, пересічні уболівальники, знаємо про таких добродіїв, особливо тут, на регіональному рівні. ЯК часто задаємо собі запитання про те, які саме чинники і чому заставляють їх спрямовувати свої погляди на футбол і підставляти йому плече допомоги?
Сподіваємося «Матчу» бодай частково вдалося заповнити своєрідну футбольну нішу із раніше незнаного. Нехай на мить, але спробувати зазирнути за лаштунки і познайомитися з важливою складовою та дещо іншою стороною у розвитку гри мільйонів якраз на місцях. Для цього ми запросили до розмови Тараса Гурика – директора компанії UTeam, яка з цього сезону опікується Івано-Франківським «Тепловиком»
Компанія UTeam – це інтернет-сервіс провайдер Івано-Франківська, який успішно працює на ринку інформаційних та телекомунікаційних технологій з 2007 року. Основна мета компанії – побудова міської та регіональної багатофункціональної мультисесійної мережі, що дозволить користувачам отримувати, окрім найякіснішого доступу до Всесвітньої мережі Інтернет доступ до аудіо та відео контенту з локальної мережі, IP-телефонії, обліку файлами, ігрових серверів.
UTeam в перекладі на українську означає «твоя команда».  І її очільник власним прикладом у відповідності  до філософії компанії наче звертається до кожного франків ця: «Тепловик – твоя команда, підтримуй її та уболівай за неї!» Власне Тарас Зіновійович виявився, як і відомий слоган його структури (UTeam – Інтернет доступний всім), настільки ж доступним, комунікабельним та доброзичливо налаштованим до діалогу Наша увага, як і саме спілкування, схоже його щиро зацікавила. Розповідав він з інтересом, але просто і доступно водночас, був достоту відкритим, принаймні у питаннях суто комерційних, настільки це було можливо. При цьому не цурався гострих запитань. Навіть відповідав на них по своєму оригінально, подекуди з гумором.
І нехай охочий до сенсацій і ласий до такого штибу публікацій читач чи уболівальник не знайде у його словах відповідей на те, що його цікавить: «що і як», «де і скільки», «про виплати і преміальні», «про ціни і трансфери» - не біда. Спільно ми свідомо уникали цього, щоб не створювати зайвого ажіотажу. Та все ж, гадаємо, старалися недаремно і матеріал вийшов доволі пізнавальним. То ж слово нашому співбесіднику…

Чи знаєте в що спільного у історії нашого «Тепловика», німецького «Вольфсбурга» та англійського «Іпсвіча»; що об’єднує ямницький «Цементник», ФК «Королівка» з іспанськими «Севільєю» і «Депортиво» чи то з італійськими «Самподрією» та «Вероною»?.. Не здогадуєтеся? - Всі вони ставали чемпіонами принаймні на сьогодні лише один раз. І при цьому не надто важливо цілої країни чи окремого регіону.
У кожної команди є свій зірковий час. У одних він настає частіше і триває довше, а у інших - продовжується лише мить.  Але від цього він не є не менш дорогим і пам’ятним як для самих футболістів так і для їхніх палких прихильників. Яскраве світло тієї єдиної перемоги ще довго зігріватиме теплотою спогадів спраглі уболівальницькі серця скільки б років після тієї події не минуло.
Команд у історії десятки, сотні тисяч а чемпіонами стають одиниці обрані та найбільш достойні. Івано-Франківький «Автоливмаш» (був колись такий колектив) якраз із їх числа. Він тріумфував на Прикарпатті 1996-го року, як і «Осер» у Франції. Відтоді у обидвох Бистрицях збігло чимало води, немає вже тієї команди, встигли стати на шлях дорослого діти, які народилися у рік того успіху, а пам’ять про самобутню команду залишається і житиме та не потьмяніє.
Навіть коли узяти за мету укладати колись своєрідну футбольну енциклопедію-абетку нашого краю, то розпочинати і завершувати її пасувало тільки з «Автоливмаша» і Бойка - його незмінного керманича, якого для простоти футбольний люд інакше як Яковичем не величав. (Спокуса назвати матеріал на кшталт «ФутболМихайлівського періоду: від А до Я» повірте, була надто великою).
Їх направду неможливо розглядати нарізно. Вони настільки зріднилися, що уособлюють собою, ототожнюють одне одного і ту славетну переможну епоху. І у нашій  свідомості також. Михайло Якович по праву називає «Автоливмаш» своєю командою. Не заперечуватиме, мабуть, ніхто. Може через те і досі вагаємося: про кого з них двох більше подана нижче розповідь.
Багато в чому якраз цей феномен і став визначальним у нашому  редакційному екскурсі сторінками літопису прикарпатського аматорського футболу. Чи не заслуговує на увагу заводська дружина, яка під орудою свого тренера, перебувала на провідних ролях півтора десятка років? Подібне не може не викликати поваги і цікавості водночас. Найперше у сьогоднішнього молодого покоління уболівальників, яким не довелося застати ані самої команди, ані її славної епохи. А для тих, хто захищав її честь, хто був її прихильником, палко уболівав і пам’ятає, буде добрий привід згадати все, з ностальгією зануритись у баталії тих далеких днів, хоча б для того, щоб просто повернутися у молодість...
Тож наш сьогоднішній співрозмовник Михайло Якович Бойко - особистість направду легендарна, наставник не менш легендарної команди минулого - Івано-Франківського «Автоливмашу»

Поточні обласні змагання - це історія крайового футболу, яка пишеться вже сьогодні. Втім, пройде час і теперішні події колись обов’язково увійдуть до її скрижалей - ляжуть незабутніми сторінками поруч із рядками з минулого: зусиллями і вчинками, традиціями, датами та здобутками. Саме через це увага до всього того,  що відбувається нині повинна бути якнайповнішою. Бо не виключено, що саме зараз розпочинається той самий черговий етап піднесення, який властивий розвиткові будь-якого футбольного осередку, що за законами діалектики неодмінно повинен привести до якісно нових сходжень і тріумфів.
Якою є вона - новітня ера поберезького «Дністра-Рітаса» на межі другого десятиліття двотисячних? Будемо відвертими, не простою. Нелегкою, неоднозначною та строкатою у футбольних буднях, поєдинках та оцінках. Але вона однозначно скромніша, ніж могла б бути, ніж складалася колись... Наскільки щасливою буде подальша футбольна доля сільської самобутньої дружини?
Попри все, побережці третій сезон поспіль проводять у когорті лруголігових обласних команд. Чимось особливим, щоправда, похизуватися не можуть - зірок із неба не хапають, у боротьбу за чільні позиції не вступають. Але «Дністер» наполегливо струмує власним руслом, змагається і бореться там, де направду важче - на обласних теренах, а не задовольняється своєрідною роллю одного з перших парубків на рівні районному. Такий по-справжньому спортивний дух не може не викликати поваги. Але разом із тим, здобутки у турнірах ще ніхто не відміняв. Тому... Біда, що очкові надбання команди останніми сезонами були мізерними.
Може якраз через це її очільники перед стартом нових перегонів зважилися на зміну наставника. Невідомо, чи вважали такий крок рдикальним,
 та на позитивні зміни, очевидно, сподівалися.
Поява біля стерна дністерців Володимира Крижанівського залишилася практично непоміченою. Можливо то було на краще. Молодий наставник без зайвого ажіотажу і непотрібного розголосу крок за кроком почав виводити ввірений йому колектив із затяжного піке.  І таки досягнув помітних, нехай і незначних зрушень.
 Вже зараз сільська команда має у своєму активі ледь не удвічі більше залікових пунктів, аніж у попередніх першостях. До того ж, за здобутими очками на виїзді побережці впевнено крокують за графіком лідерів. Ось тільки на домашньому стадіоні покласти до скарбнички бодай один бал тривалий час чомусь не вдавалося.
Своєрідний футбольний парадокс, який направду зустрінеш нечасто, неабияк зацікавив журналістів «Матчу», а найперше - копітка праця нового наставника та турнірний поступ його підопічних. І нехай поки що плоди цієї праці не такі ваговиті, як хотілося б, а змагальна хода команди не настільки впевнена і швидка, поспілкуватися з цього приводу хотілося багато про що.
Упродовж розмови п.Володимир справив враження відвертого співрозмовника, відкритого, навіть дуже простого. Але водночас доволі ретельного у питаннях, що стосувалися справи і футболу. Помітною стала його налаштованість покращувати на новому місці все поступово, грунтовно, без поспіху, а також об’єктивність і реалізм у оцінках, можливостях та перспективах. Він уникав гучних епітетів і заяв, не давав пустопорожні обіцянок, не зазирав у нездійсненну далечінь. Він довів, що сумлінно працює. Ось ця впевненість наставника в собі, у тому, що робить, у футболістах і можливостях команди просто-таки зобов’язує повірити у те, що все із задуманого втілиться, і світла смуга у поберезькому футболі настане вже зовсім скоро...